Особлива подяка адвокату Чубко Оксані Миколаївні, яка зуміла отримати від свого підзахисного відверті письмові свідчення.
У Лук’янівському СІЗО під слідством знаходиться людина, звільнення якої намагаються добитися абсолютно різні за своїм статусом люди. Серед них – високопоставлені чиновники Укртелекому, Держрезерву, «Київводоканалу», міліції, податкової служби, адвокатури, представники ОЗУ і бізнесмени. Людина-унікум, «кинувши» їх всіх, за найскромнішими підрахунками, приблизно на $ 2 мільйони. Як він це робив, хто йому допомагав і чому представники перелічених вище підприємств та груп жадають бачити його на волі? ..
Спочатку було …
«Вся робота на ринку лікеро-горілчаної продукції всієї України, в якій я беру участь з початку 2000 р. і до теперішнього часу, велася під керівництвом і суворим контролем колишнім міністром, а точніше Головою Департаменту з питань контролю за виробництвом і реалізацією лікеро-горілчаної та тютюнової продукції, людиною, підпис якої протягом 10 років, аж до 2000 р., стояв на ліцензіях на право виробництва та продаж підакцизних товарів (горілка та сигарети) – Гончаруком Володимиром Яковичем», – так починає щиросерді визнання (стиль, орфографія та пунктуація – на його совісті) в’язень СІЗО № 13, Стрижаков Валерій Петрович, він же Сорока Володимир Павлович.
Отже, у 2000-му році якийсь охоронець Сергій, колишній співробітник спецслужб, якому Стрижаков заборгував велику суму грошей, привів його до свого знайомого, Мині Ігоря Петровича. Ігор Петрович був найближчим помічником Дементьєвої Ольги Олександрівни, генерального директора ВАТ «Волиньгорілка». Офіс Дементьєвої розташований у Києві, по вулиці Шовковичній, 16-А.
Ігор Мина знав про борг Стрижакова. Тим не менш, відрекомендував його своїй начальниці як бізнесмена з величезними зв’язками у тіньовій реалізації лікеро-горілчаної продукції. Ольга Олександрівна, у свою чергу, познайомила Стрижакова з Володимиром Яковичем Гончаруком – той якраз вийшов у відставку і тимчасово використовував для ділових зустрічей офіс на Шовковичній.
Стрижаков прийшов до Дементьєвої не з порожніми руками. У його портфелі був план і особисті зв’язки з реалізації необлікованої горілки в Дніпропетровській та Луганській областях, з перспективою заповнення цією горілкою усіх регіонів України. План був із вдячністю прийнятий його новим шефом. Але це був перспективний план. А зараз у Стрижакова був серйозний клієнт, гідний цього офісу – Азовський лікеро-горілчаний завод.
Азовський лікеро-горілчаний завод, розташований в селищі Азовський Джанкойського району, Автономна Республіка Крим, був боржником перед державою (заборгованість по акцизу) близько 2 мільйонів гривень. Друг Стрижакова, полковник СБУ у відставці, колишній шеф цієї силової структури в Криму, Юрій Володимирович Момоненко, познайомив Валерія Петровича з директором Азовського ЛГЗ Вольфсоном Олександром Яковичем.
У Олександра Яковича до Стрижакова було одне скромне прохання – отримати в найкоротші терміни для свого заводу ліцензію на виробництво горілки і її продаж, минаючи Мінекономіки АРК. У разі позитивного вирішення цього питання, Стрижакову було обіцяно винагороду в сумі $ 5,000, а також подальшу співпрацю із заводом – отримання за пільговими умовами (за демпінговими цінами) – необлікованої горілки з її подальшою реалізацією за його каналами збуту. Керівництво Азовського ЛГЗ довірливо показало Стрижакову місце розташування бази «Кубанська». Не менш 10 складських приміщень служили накопичувачем «зеленого змія» за схемою: завод за паперами відвантажував продукцію на своє дочірнє підприємство, яке, отримавши гроші від покупця, за дзвінком представника продавця знищувало документи на відвантаження.
Досконально вивчивши схему продажу «неврахованого», Стрижаков запросив Вольфсона на Шовковичну, 16-А. Тут директор Азовського ЛГЗ дав клятвенну згоду працювати тільки під кураторством Дементьєвої та Гончарука, за що йому була зроблена фінансова знижка: ліцензію оформили протягом двох тижнів, без проведення ревізій заводу, в обхід Мінекономіки АРК, за $ 20 тисяч (при сталій в області реалізації лікеро-горілчаної продукції такси: така ж ліцензія за 10-15 днів коштує $ 50 тисяч).
Куратором напрямку Азовського ЛГЗ та Києва миттєво був призначений Стрижаков.
Протягом 2-х тижнів ліцензія для заводу була оформлена. І в кінці листопада 2000 року Стрижаков отримує від Вольфсона обіцяні $ 20 тисяч. Шістнадцять тисяч він передав в офісі на Шовковичній Гончаруку та Дементьєвій, чотири тисячі залишив собі як преміальні.
Перший продаж необлікованої горілки показав, що Стрижаков та його заступники не помилилися у підборі клієнта. Валерій Петрович привіз до Києва 2 фури «Азовчанки» і, через зв’язки Ігоря Міни, продав їх на ринку «Юність». На всю операцію пішло 3 дні. «Навар» склав $ 5 тисяч, з яких $ 4 тисячі були віддані Дементьєвій, $ 1 тисячу Стрижаков залишив собі.
Наступна партія «неврахованого» продалася в Дніпропетровську. Через фірму «Сальве» Стрижаков пропускає вже 4 фури горілки. «Навар» – $ 10 тисяч. Але тут Валерія Петровича осягає невдача. $ 8 тисяч він везе до Криму, начальнику податкової адміністрації Джанкойського району Юрію Володимировичу Арбатову. Арбатов – друг Юрія Момоненко, і в силу цієї обставини він відвертий зі Стрижаковим. Виявляється, Арбатов особисто курирує Азовським ЛГЗ, і негідник Вольфсон, будучи в його повному підпорядкуванні, заборгував йому саме цю суму грошей. «Ти віддай мені ці вісім тисяч, а я відвантажу тобі на цю суму горілки – «неврахованої», – пообіцяв Стрижакову Арбатов. Проте обіцянку не дотримав.
А гроші начальнику Джанкойської податкової Валерію Петровичу передав у березні 2002 року в Сімферополі, в холі готелю «Таврія». І досі шкодує про це. Незважаючи на обіцянки Ю.В. Момоненко допомогти в поверненні грошей чи горілки на суму $ 8 тисяч. Втім, за наявною у Стрижакова інформацією, зараз з Арбатова важче «вибити» гроші або «Азовчанку»: він пішов на підвищення і вже працює в податковій адміністрації Сімферополя.
До того ж, з весни 2002 року Стрижаков змушений припинити роботу з Азовським ЛГЗ. Гончарук В.Я. пояснив своєму підлеглому, що в роботу заводу вклинився хтось із колишніх «Башмаков», і щоб уникнути конфліктів із «башмаківцями», керівництво компанії переорієнтувало Стрижакова на новий напрямок роботи. Тим більше, що до цього часу Гончарук відійшов від Дементьєвої, і йому потрібні були перевірені в справі люди. Такими, в його уявленні, були Міна Ігор Петрович і Стрижаков Валерій Петрович.
Як Стрижаков вдруге «кинув» Мінекономіки Криму
Стрижаков і Мина дали свою згоду на плідну роботу. Їх діяльність полягала у виконанні вказівок Гончарука та надання для нього нових клієнтів. Трійця постійно зустрічалася – з метою конспірації – у різних місцях: у центрі міста (адреса називалася Гончаруком по мобільному телефону), біля офісу його дружини на вулиці Горького, неподалік від Володимирського ринку, на його дачі на Петропавлівській Борщагівці (котедж у «Царському Селі»). І тут у Стрижакова з’явився новий великий клієнт.
Таким виявилося ВАТ «Таврида» з села Желябовка, Нижньогірського району, АРК. Цей лікеро-горілчаний завод повинен був до бюджету держави 1,5 мільйона гривень. І з цієї причини його робота була блокована Мінекономіки Криму. Із засновниками «Тавриди» Стрижакова звів Прохоренко Сергій Іванович, мешканець селища Коктебель.
Розблокування заводу відбулося вже за відкатаною схемою – через Гончарука, минаючи податкову адміністрацію і Мінекономіки Криму. Стрижаков особисто, за дзвінками Володимира Яковича, оформлював всі документи. Була проведена, за участю суто формальної комісії, сертифікація заводського обладнання. У дуже короткі терміни завод був внесений до єдиного реєстру на отримання спирту. Допомагали Стрижакову у даному заході: у Мінекономіки, на бульварі Дружби Народів, начальник одного з відділів Лисков В.В. та його заступник Ірина Володимирівна; в ДПАУ, в департаменті з питань адміністрування акцизного збору і контролю за виробництвом і реалізацією підакцизних товарів, на Львівській площі, в.о. начальника департаменту Радченко А.П.; в концерні «Укрспирт», будівля Мінхарчопрома, на вулиці Грінченка, 3 – Маківка В.С. і Гнездилов Н.І.
Висока рентабельність відвідування Стрижаковим вищезазначених організацій справляє враження. На цілком законних підставах, але в дуже стислі терміни ВАТ «Таврида» отримала наряди на 8 тисяч декалітрів етилового спирту і марку під нього. Також було підписано лист до Мінекономіки та ДПАУ на отримання з резервів Мінекономіки 24 тисячі декалітрів етилового спирту. І – головне. За виконання робіт по запуску цього лікеро-горілчаного заводу Стрижаков отримав – строго за встановленою таксою – $ 50 тисяч. З них $ 30 тисяч він віддав Гончаруку, $ 20 тисяч був особистий заробіток Валерія Петровича.
Виконуючи дану раніше обіцянку, $ 10 тисяч з свого заробітку Стрижаков вклав, у травні 2003 року, в бізнес Прохоренко – на відкриття кафе в Коктебелі. Проте кафе до цих пір не працює.
Паралельно з підготовкою заводу до запуску, Стрижаков пропрацював схему збуту майбутньої необлікованої горілки по Україні. Подальшу роботу заводу та його кураторство з боку ДПАУ повинен був здійснювати Коваленко Ю.К. – 1-й заступник начальника податкової міліції України. Стрижаков зустрічається з Коваленко в його кабінеті, у будівлі на вулиці Шолуденка, і отримує добро на кураторство заводом у разі, якщо у завода виникнуть проблеми з податковою. Але цим його мріям не судилося збутися. Завод зупинився через відсутність грошей на запуск виробництва. Інвестор ВАТ «Таврида», житель Санкт-Петербурга, відмовився від подальшого фінансування робіт.
Гончарук наказав Стрижакову відійти від подібних клієнтів і зайнятися його, Володимира Яковича, питаннями. Що Стрижаков і виконав.
Марка акцизна – марка фальшива?
«Мені була запропонована схема роботи на ринку лікеро-горілчаної продукції по збуту акцизної марки. Схема полягала в наступному. Завод-виробник горілки, замовляючи наряди на отримання спирту та акцизної марки (через Мінекономіки – пана Лискова В.В., ДПАУ – Радченко А.П., концерн Укрспирт – Маховка В.С., Гнєздилов Н.І.) для основного виробництва, підписував і наряди на отримання спирту з лімітів Мінекономіки (за протекцією Гончарука В.Я.). Під ці ліміти спирту підписувалися наряди і на отримання акцизної марки. Саме цей «лімітний» спирт і акцизна марка згодом і ставали «неврахованими». Так на ринку з’являється «неврахована» правильна, заводська горілка, яка йде на чорний ринок, а також – акцизна марка, яка друкується для заводу, паралельно із основною. Тут немає абсолютно ніякого «фальсифікату», все абсолютно законно, тільки одне «але» – це «невраховане». Як списувався неврахований спирт, мені невідомо (та воно мені і непотрібно було). Моїм завданням було знайти клієнтів з купівлі «неврахованої» акцизної марки в усіх регіонах України.”
Стрижаков отримує акцизні марки дрібними – з метою безпеки і для своєї зручності – партіями, по 100 тисяч штук. Гончарук дає йому вказівку, коли буде готова акцизна марка, до цього часу Стрижаков викликає до Києва покупця марки. Ці папери суворої звітності до будівлі Мінекономіки, на бульвар Дружби Народів, привозять в основному на автомобілі податкової міліції. Іноді, якщо хто-небудь з учасників операції не встигає, марку привозить Міна Ігор, який отримує її у Гнєздилова. Обмін акцизної марки на гроші відбувається в автомобілі податкової міліції, на стоянці біля Мінекономіки.
З продажу акцизної марки Стрижаков мав $ 10 тисяч. $ 5 тисяч він віддавав Гончаруку, а $ 5 тисяч забирав собі. Операції з продажу марки відбувалися з березня 2004 року приблизно 1 раз на 10 днів, а з травня того ж року – 1 раз на тиждень. Основними покупцями акцизної марки були Дніпропетровські ТОВ «Сальве» в особі Лазарєва Сергія Сергійовича, ТОВ «Каліпсо», представлене Баклановим Семеном Сергійовичем і ТОВ «ІВВА», де директор такий собі Василь Михайлович. За словами Стрижакова, «їх (цих фірм – Г.У.) директора – перевірені нашою тривалою спільною роботою люди, тому – це був надійний канал збуту продукції ». Декілька клієнтів Стрижакову підготував і Куклін О.В.
У Луганську закупівлею марки керував співробітник Луганської міської адміністрації Стремовський Едуард Робертович. Здійснювати операції у цій сфері підпільного бізнесу йому дозволяла дружба з начальником департаменту підакцизного товару в Луганській області. Стремовський хотів особисто познайомити з ним Стрижакова, але завадили події: спочатку – президентські вибори, а потім …
Новий аспект у комерційній діяльності
Президентські вибори 2004 року завадили Стрижакову розвернутися на всю потужність. Буквально напередодні їх Гончарук віддає наказ припинити роботу з акцизною маркою. Він вичікує. Але тут же повідомляє Стрижакову, що на території спиртзаводів в містах Бар і Чечельник, Вінницької області, офіційно встановлені лінії по розливу горілки. Потрібно лише дочекатися кінця виборів, і процес виробництва необлікованої горілки буде запущений. Чому потрібно почекати?
Господарем ліній є донеччанин Якушев В.М. А поки йдуть політичні баталії, Стрижаков готує договори на реалізацію «неврахованого» під обсяг 10 фур горілки на тиждень. Його заробіток, за що відбулася домовленості, буде становити $ 20 тисяч на тиждень. Зі свого щотижневого «навару» він повинен віддавати щотижня $ 5 тисяч – Гончаруку, і $ 5 тисяч – одержувачам необлікованої горілки ТОВ «Сальве», «Каліпсо», «ІВВА», «Луганскпродресурси».
Чистий прибуток Стрижакова – $ 10 тисяч на тиждень. Надалі планується збільшити обсяги продажу «неврахованого» до 15 машин на тиждень. Тому що Валерій Петрович додатково пропрацював питання з реалізацією акцизної марки і неврахованої горілки з полтавською фірмою «Агропродресурси» та в м. Суми через Трофимову Зінаїду Василівну. Її Стрижаков знає вже 5 років. Три роки тому, в її офісі на вулиці Вєтрова, 7, вона знайомить його з губернатором Сумської області Щербанем В.П., який є другом її сім’ї. «Т.ч. за допомогою Щербаня В.П. готувався канал по реалізації лікеро-горілчаної продукції в Сумах і Сумській області », – відверто Стрижаков.
З урахуванням запуску двох нових ліній розливу горілки і «під жорстким контролем і кураторством» Гончарука В.Я., запущена схема реалізації «неврахованого» «за найскромнішими підрахунками дозволить довести рівень чистого прибутку до $ 50 тисяч на місяць». «І ще хочу довести один з аспектів комерційної діяльності. Я особисто знайомий з лідером угруповання на Волині (м. Володимир-Волинський) Баскаковим Андрієм Дмитровичем (кличка «партєйний»), який активно працює на кордоні (перехід – Ягодин). Я знаю практично всіх активних членів його угруповання. Їх штаб-квартира знаходиться в м. Володимир-Волинський (кафе «Фенікс»).
Баскаков має можливість проводити будь-які операції на кордоні. Через митників він може провозити по «зеленому» коридору будь-який вантаж в обидві сторони, виводити з комп’ютера минулий вантаж, відзначати документи у митників про проходження вантажу без самого вантажу (затаможенний вантаж насправді нікуди не переміщається). Його угруповання активно займається перевезенням через кордон нелегалів. Протягом останніх 2-х років він був за ґратами (його «розкрутив» прокурор Баганець А.С.). Була гучна справа, але в даний момент Баскаков А.Д. вже на волі і чекає від мене співпраці з ним. «Партєйний» хоче налагодити канал постачання «лівого» спирту до Польщі, під виглядом розчинника для фарб, а також реалізацію через мене контрабандного товару з Польщі (побутова техніка, електроніка). Але найцікавіший момент співпраці полягає в наступному: я маю можливість через Казімірова Олексія Сергійовича (заст.начальника господарського управління Адміністрації Президента), який курирує базу Адміністрації Президента по вул. А. Барбюса, 4 (директор – Пономаренко В.І.) укласти контракт на експорт горілки в Польщі (база має ліцензію на експорт горілки). Поляки роблять 50% передоплату, починається замитнення вантажу (горілки) на Польщу, робиться відмітка на кордоні про нібито, перетині вантажу до Польщі, а насправді, горілка нікуди не їде, а продається на Україні по «чорному» варіанту. Тут же буде присутній і факт повернення ПДВ за експорт. Після цього починає працювати «біла» частина контракту. Документи оформлюються «партєйним» як у нас, так і на польському кордоні. Якщо це цікаво, можна канал запустити в роботу».
Вибори – виборами, але процес заробляння грошей не повинен зупинятися. І Стрижаков разом з Ігорем Міною завозять фальшиву акцизну марку з Чехії. Цю підробку навіть фахівцеві важко відрізнити від оригінальної.
Схема роботи наступна. Ігор Міна у когось отримує цю марку і передає її Стрижакову. Стрижаков збуває її, в основному, Семену Сергійовичу Бакланову, який продає невраховану горілку і марку на території Дніпропетровської та Донецької областей. Валерій Петрович не зводить безпосередньо продавця і покупця – інакше він буде зайвим у цій схемі. Обсяг марки, яка поставляється з Чехії – 1 мільйон штук на місяць. І хоча Гончарук проти операцій з фальшивими акцизними марками, Стрижаков і Мина таємно від нього займаються цим бізнесом.
Як утворилася ОЗУ в середовищі УБОЗ
На початку лютого 2000 року Лариса Олександрівна Тищенко, цивільна дружина Стрижакова, знайомить Валерія Петровича зі своєю подругою, Ларисою. У свою чергу, та представляє Стрижакова своєму коханцеві, співробітнику СБУ Валерію Володимировичу.
Похід Стрижакова в таку високу інстанцію спровокований його величезними боргами перед колегами по бізнесу. Кредитори насідають. Стрижаков винен: Неправді Д.І. – $ 4 тисячі, Кукліну А.В. – $ 8 тисяч, Римському В.С. – $ 7 тисяч … Список цей можна продовжувати. Але особливо наполегливо вимагає повернення боргу Степанян А.Г.
Стрижаков винен Степаняну $ 20 тисяч. Крім повернення основної суми, він наполягає і на сплаті відсотків по боргу, як визначено у борговій розписці Стрижакова. І врегулювання проблеми зі Степаняном – основна причина зустрічі з представником СБУ.
Валерій Володимирович обіцяє врегулювати відносини. Ціна питання – $ 1500. Стрижаков без коливань віддає цю суму. На наступний день Валерій Володимирович знайомить його з фахівцями з улагоджування бізнесових конфліктів. По вулиці Грінченка, навпроти Мінхарчопрома, у житловому будинку на першому поверсі знаходиться міжрайонний відділ УБОЗу. Начальник цього відділу Чорний Володимир Григорович і його напарник, колишній міліціонер на ім’я Анатолій Васильович, уважно вислуховують Стрижакова, який відверто розповідає про свої поневіряння. Представникам силових структур потрібно показати свою спроможність в обговорюваних питаннях. І вони показують Стрижакову свої можливості.
Через два дні після цієї бесіди Анатолій Васильович і Володимир Григорович особисто «беруть» громадянина Степаняна А.Г. біля його будинку і привозять до кабінету Чорного В.Г., де влаштовують йому допит. У результаті Степанян А.Г. не тільки знищує розписку Стрижакова, але й пише заяву, що ніяких фінансових та інших претензій до нього не має.
Задоволений Стрижаков через три дні приїжджає на вулицю Грінченка і в машині Анатолія Васильовича передає цю суму $ 500. Щасливий від того, що, взявши $ 20 тисяч, через рік віддав 2,5% від взятої суми, Валерій Петрович повністю довіряється могутності своїх нових партнерів. Він, правда, не знає, що дует спецслужбістів давно шукав такого Стрижакова. Але Валерій Петрович в ейфорії. І коли вони запропонували йому кілька схем роботи під їх кураторством, натомість вимагаючи від нього беззаперечного підпорядкування їм, Стрижаков, одразу погодився. І ось що вийшло з цієї згоди …
Схеми і результати
«Я дав згоду. Анатолій Васильович і Володимир Григорович запропонували наступну схему: мені давалася стартова сума – 5.000 $, і я повинен був знаходити клієнтів у Держрезерві або їх давали мені вони для того, щоб клієнт додав до моїх 5.000 $ своїх 5.000 $ – 7.000 $ США для закупівлі продуктів харчування в Держрезерві. Ці гроші – 10.000 – 12.000 $ служили авансом для початку операції з Держрезервом. Далі, за словами Анатолія Васильовича і Володимира Григоровича, відбувалася б закупівля продукції з Держрезерву з подальшим її продажем і за 2 – 3 місяці я з отриманого прибутку зможу погасити свої борги перед кредиторами, тобто перед Неправдою Д.І., Кукліним О.В. і Римським В.С.
Як пояснили мені Анатолій Васильович і Володимир Григорович, у них була людина в Держрезерві (по вул. Пушкінській, 28), яку вони «бахнули» на хабарі і вона, за право залишитися на волі, пообіцяла їм давати наводку на клієнтів, що бажають купити продукцію з Держрезерву.
Моя роль була представлятися директором фірми «Омега», яка успішно працювала на ринку Держрезерву. У роботу були підключені комерційні підрозділи Держрезерву: «Держпродресурси» по пров. Музейному, «Укррезерв» по вул. Полтавській, «Укрресурси» по вул. Пестеля Пакет документів на ці фірми Держрезерву завжди був зі мною (я отримав його від Анатолія Васильовича).
Гроші у складчину (5.000 $ + 5.000 $ – 7.000 $) = 10.000 – 12.000 $ йшли нібито (для клієнта) на хабарі для укладення тендерних договорів під вигідні продукти харчування (ціни були дуже низькими в порівнянні з ринковими, що давало майбутньому клієнтові солідний «навар»). Вид товару був: тушонка яловичинна, 525 р., в / с; цукор; згущене молоко; сардини в олії).
Гроші клієнти передавали мені в суворо встановлених і обумовлених Анатолієм Васильовичем і Володимиром Григоровичем місцях. Клієнт віддавав мені до моїх 5.000 $ свої 5.000 – 7.000 $ дол. США і йшов очікувати від мене дзвінка для отримання товару. Я віддавав отриманий «навар» – 5.000 – 7.000 $ особисто Анатолію Васильовичу, а «контрольні» – 5.000 $ залишалися для наступного «клієнта».
Вся операція передачі грошей мені від клієнта суворо контролювалася візуально (непомітно для клієнта) Анатолієм Васильовичем і Володимиром Григоровичем. За їх словами, «навар» від кожної угоди вони зберігали у себе на накопичення стартового капіталу для великих угод. Передача грошей відбувалася за період червня-липня місяця 2004 р. в наступних місцях:
– кафе «Славутич», біля ст. метро «Золоті ворота» – 5.000 $ + 5.000 $ = 10.000 $ навар 5.000 $;
– хол готелю «Дружба» – 5.000 $ + 5.000 $ = 10.000 $ навар 5.000 $;
– кафе біля Подільського універмагу (Контрактова площа) – 5.000 $ + 7.000 $ = 12.000 $ навар 7.000 $;
– кафе навпроти туристичної фірми «САМ» в районі ст. м. «Лук’янівська» – 5.000 $ + 7.000 $ = 12.000 $ – навар 7.000 $;
– казино «Тайм-Аут» на вул. Горького – 5.000 $ + 5.000 $ = 10.000 – навар 5.000 $.
Гроші клієнти приносили без зайвих запитань і побоювань – їх курирувала людина з Держрезерву, боржник Анатолія Васильовича і Володимира Григоровича. Я його ніколи не бачив, знаю тільки, що звали його Сергієм Івановичем. Це ім’я служило для клієнтів беззастережною гарантією для дачі мені грошей.
Після того, як клієнт, віддавши гроші, йшов, я в цих же місцях (вищевказаних) передавав протягом півгодини гроші особисто Анатолію Васильовичу. На кожну суму грошей у повному обсязі (з урахуванням «страхувальних» 5.000 $) я писав розписку на ім’я Чорного Володимира Григоровича про те, що я позичив у нього ці гроші. Як пояснили мені Анатолій Васильович і Володимир Григорович, дані розписки служили їм гарантією того, що я буду мовчати про ці угоди, а також у разі чого вони зможуть залучити розписки до якихось своїх звітів. Таким чином, гроші я віддавав їм усі, а розписки залишалися на зберіганні у них. Після проведення кількох «операцій» по «кидку» клієнтів (коли я зрозумів, що ніякого товару на отримання грошей не буде), я почав заперечувати по такій постановці питання,але з боку Анатолія Васильовича і Володимира Григоровича мені були поставлені ультимативні умови: або працюю з ними в колишньому режимі або, у протилежному випадку, вони почали погрожувати мені тим, що або підкинуть до мене в машину наркотики та організують мій арешт з цими наркотиками і запроторять мене до в’язниці на дуже великий термін, або просто-напросто мене пристрелять. Володимир Григорович мені заявляв, що куля у нього для мене завжди готова.
Вони постійно підкидали мені читати газету «Кримінальна хроніка» (для підняття адреналіну в крові) і жартома називали мене міліцейським псом, що сидить на ланцюзі, який завжди був в їхніх руках. Я зрозумів, що написав їм таку кількість розписок і на такі суму, я затягнув зашморг на власній шиї. У мене не залишалося іншого варіанту, як працювати з ними далі. Я в душі сподівався, що нарешті з’явиться «світло у кінці тунелю» і я все ж зможу якимось чином повернути борги своїм кредиторам.
Далі на початку липня місяця Анатолій Васильович і Володимир Григорович почали наполягати на тому, щоб я самостійно «форсував» операції в плані збільшення суми грошей, займаних особисто мною у клієнтів на, нібито, закупівлю продуктів харчування з Держрезерву. Вони говорили, що це потрібно зробити в літній період і дуже терміново, тому що в кінці серпня підуть великі обсяги закупівель продукції. Отже, в кінці червня, початку липня місяця 2004 р. я зміг за чотири рази позичити у старого знайомого, бізнесмена Сташенко Віталія Юрійовича досить пристойну суму – 45.000 $ (сорок п’ять тисяч) дол. США. Гроші особисто мною віддавалися особисто Анатолію Васильовичу у наступних місцях:
– Контрактова площа (біля Подільського універмагу) в автомобілі Анатолія Васильовича – 15.000 $;
– казино «Тайм-аут» на вул. Горького – 10.000 $;
– кафе (1-й поверх Будинку торгівлі на Львівській пл.) Кут ДПАУ – 10.000 $;
– ст. метро «Лук’янівська» (біля туристичної фірми «САМ») в автомобілі Анатолія Васильовича -10.000 $. ”
Слід зазначити, що, бачачи прагнення свого напарника, ще в травні 2004 року Анатолій Васильович і Володимир Григорович запропонували Стрижакову написати заяву на ім’я начальника УБОЗу м. Києва з проханням прийняти на роботу як позаштатного співробітника. І пояснили йому, що позаштатний – це такий же повноправний співробітник УБОЗу. І видали йому службове посвідчення.
На знак доброго з їх боку розташування, дует підігнав Стрижакову ексклюзивний автомобіль «Судзукі» всього лише за $ 7 тисяч. Як для співробітника УБОЗу.
Машину оформили на Тищенко Ларису Олександрівну. Вона недовго поїздила на купленому. Прискіпливий даішник запідозрив недобре в документах. Відкупившись і поставивши автомобіль на «прикол», Лариса Олександрівна через знайомих перевірила «Судзукі». Виявилося, що точно така ж машина, під таким же держномером, але іншого кольору числиться на одній з київських фірм. Проведене нею розслідування показало, що машина приїхала в Україну із Словаччини.
Маючи повноваження співробітника спецслужби, Валерій Петрович розвернувся щосили. Анатолій Васильович і Володимир Григорович в понеділок брали гроші у фінвідділі УБОЗу нібито на проведення заходів. Стрижаков писав розписку на ім’я Чорного, і гроші в сумі $ 5 тисяч передавалися йому. У п’ятницю Валерій Петрович повертав ці $ 5 тисяч і плюс не менше $ 5 тисяч прибутку. «Тобто я брав 10.000 $ – віддавав 15.000 $, при цьому розписку про взяття грошей в розмірі відразу 15.000 $ я писав у понеділок, коли брав гроші, на ім’я Чорного В.Г.».
В кінці липня, в аеропорту «Жуляни», Валерій Петрович, проводжаючи до Донецька Анатолія Васильовича і Володимира Григоровича, пише розписку на ім’я Чорного В.Г. на суму $ 50 тисяч, отримуючи фактично на руки $ 20 тисяч.
Побиття кредитора
Віталій Юрійович Сташенко, директор екологічного нагляду “Київводоканалу», не дочекавшись від Стрижакова обіцяного прибутку, став вимагати повернення грошей. В кінці липня, в аеропорту «Жуляни», Валерій Петрович, проводжаючи до Донецька Анатолія Васильовича і Володимира Григоровича, пише розписку на ім’я Чорного В.Г. на суму $ 50 тисяч, отримуючи фактично на руки $ 20 тисяч. За взаємною домовленістю Стрижаков повинен був протягом місяця на цих $ 20 тисячах щотижня заробляти їм по $ 5 тисяч.
Але на початку серпня 2004 року настирливий В. Сташенко, за допомогою спільних зі Стрижаковим знайомих, хитрістю, виманив Валерія Петровича, що від нього ховався, на зустріч. Рандеву відбулося близько опівночі в клубі «Бінго». Стрижаков, побачивши замість знайомого свого кредитора, від несподіванки розгубився, але, згадавши, що він позаштатний і вже майже справжній співробітник УБОЗу, по телефону зв’язався зі своїми покровителями. «Зараз приїдуть мої партнери по бізнесу, і все тобі пояснять».
За годину до клубу дружньо ввалилися Анатолій Васильович і Володимир Григорович. Перший представився Сташенко Володимиром Володимировичем, другий, – Андрієм. Пояснили, що гроші, взяті у Сташенко, знаходяться у них, і що не пізніше, ніж завтра, вся сума боргу буде повернута. І призначили йому зустріч на вулиці Грінченка.
Сташенко повірив бізнесменам.
На наступний день у точно призначений час директор екологічного контролю був у точно призначеному місці. Він не знав, що вже кілька днів є об’єктом у спецоперації, затіяної Стрижаковим, Чорним і Анатолієм Васильовичем:
«Сташенко почав мені погрожувати і я змушений був змалювати ситуацію Анатолію Васильовичу і Володимиру Григоровичу. Вони посміялися над моїми побоюваннями та пообіцяли вирішити це питання своїми методами, але за це я буду винен їм 10.000 $. Я, звичайно, дав свою згоду, тому що в мене іншого виходу не було: я постійно перебував під психологічним «пресом» Анатолія Васильовича і Володимира Григоровича і загрозою фізичної розправи наді мною з їхнього боку.
Мені був призначений Анатолієм Васильовичем день, коли я повинен був запросити на зустріч Сташенко В.Ю. до офісу УБОЗу (де був кабінет Володимира Григоровича) на вулицю Грінченка, навпроти будівлі Міністерства харчової промисловості. Мінхарчпром знаходиться по вул. Грінченка, 3, а офіс Володимира Григоровича – у житловому будинку – навпроти, на 1-му поверсі.
Я там був кілька разів.
У кабінеті Володимира Григоровича на мене начепили записуючу апаратуру і в такій «екіпіровці» я пішов на вулицю Грінченка, куди приїхав Сташенко В.Ю. Анатолій Васильович пояснив мені, що моїм завданням було спровокувати Сташенко на скандал (аж до бійки), а далі це вже справа техніки співробітників УБОЗу.
Скандалу як такого не вийшло, але Сташенко В.Ю. був заарештований двома співробітниками УБОЗу і його в наручниках завели в приміщення УБОЗу, де були Анатолій Васильович і Володимир Григорович. З мене зняли апаратуру в «Мерседесі», що стояв на вулиці та по телефону Анатолій Васильович дав мені команду їхати додому.
На зв’язок Анатолій Васильович вийшов зі мною на наступний день, повідомивши, що зі Сташенко В.Ю. питання вирішене позитивно: він, Сташенко В.Ю., дав пояснення УБОЗу, написав заяву про зняття своїх претензій до мене, єдине, що погано – УБОЗ (вівці) перестаралися і побили під час допиту Сташенко В.Ю. Я висловив свої обурення та гнів за даним фактом (була адже домовленість тільки поговорити з моїм кредитором), на що Анатолій Васильович з посмішкою відповів, що це була «профілактика», і нічого страшного не буде – все їм підконтрольне. Хоча пізніше, від нього ж, я дізнався, що Сташенко В.Ю. знімав побої і його адвокат почав тяжбу з діями УБОЗу, хоча у адвоката і Сташенко не було, що пред’явити мені – я зумів позичити 45.000 $ без розписки на отримання грошей.
Анатолію Васильовичу цей факт позичання грошей без розписки дуже сподобався і він задоволено заявив, що побільше б було таких «клієнтів-лохів». Після проведення даної «операції» Анатолій Васильович і Володимир Григорович заявили мені, що питання із Сташенко знято з порядку денного, щоб я негайно припинив будь-яке спілкування по мобільному телефону зі Сташенко В.Ю. (за їхньою командою я знищив мобільний телефон та картку), замінивши його на новий апарат і нову картку. За їх словами, тепер моїм головним завданням було терміново відпрацювати мій борг перед ними, тобто 10.000 $ США за закриття цього питання зі Сташенко В.Ю. Мені була гарантована з їхнього боку повна безпека в цьому питанні у разі виникнення будь-яких дій з боку правоохоронних органів. Мені було сказано Анатолієм Васильовичем, що вони «прикриють» мене, тобто захистять у будь-якій конфліктній ситуації. Я все зробив згідно їх інструкцій і вказівок.»
До цього визнання Стрижакова слід зробити кілька уточнень.
При зустрічі зі Сташенко Стрижаков відразу ж почав, на відміну від нічної зустрічі в «Бінго», відмовлятися від боргу, голосно кричав, що всі гроші вже повернув. На його здивування, Сташенко був спокійний, лише запитав: «Валера, у тебе з головою все гаразд?».
Слідуючи інструкції, Стрижаков, розмовляючи, йшов у бік УБОЗу, Сташенко йшов поруч. Раптом до них підійшли двоє в цивільному, ткнули в обличчя Сташенко міліцейські посвідчення і запропонували пройти з ними.
Сташенко погодився. Але, побачивши, що його ведуть в під’їзд житлового будинку, зупинився і попросив людей у цивільному ще раз пред’явити йому посвідчення. У відповідь один з цивільних щось вигукнув, чоловіки, які казна-звідки взялися, навалилися на Сташенко, наділи на нього наручники і затягли у під’їзд.
Протягом 10 хвилин його, закутого у наручники, били. Особливо старався Анатолій Васильович, бив Сташенко ногами. «От цього, мужик, я тобі ніколи не пробачу», – сказав побитий Сташенко Анатолію Васильовичу, який ударив його ногою в пах.
А мобільного телефону Стрижакову було, на відміну від побитого кредитора, шкода. Він не міг як Володимир Григорович і Анатолій Васильович щотижня змінювати «мобілки» в підконтрольному їм магазині на вулиці Заньковецькій.
Затримували Сташенко доблесні бійці – борці з організованою злочинністю Білько Дмитро Миколайович і Москаленко Олексій Володимирович.
Проведене Департаментом внутрішньої безпеки розслідування і передані до прокуратури м. Києва матеріали призвели до прогнозованого результату: прокуратурою «порушень чинного законодавства не встановлено».
«Посаджу я на гачок хитру наживку …»
На жаль, з узятих в аеропорту «Жуляни» $ 20 тисяч, і обіцяних $ 30 тисяч відсотків, реально він віддав їм тільки $ 15 тисяч, і на кінець серпня у нього утворився перед дуетом борг у сумі $ 30 тисяч. Тому що Стрижаков витратив гроші за наступними напрямками:
1.Віддав Сташенко В.Ю. частину боргу – $ 7 тисяч.
2. На фірмі Стрижакова «Фаворит – 2000» утворився борг з ПДВ, та Анатолій Васильович взяв собі за вирішення питання з податковою адміністрацією $ 2.500. Треба віддати йому належне – заборгованість з ПДВ була Стрижакову прощена.
3.$ 10 тисяч Стрижаков запустив на закупівлю акцизної марки.
Крім того, додався борг у $ 10 тисяч за вирішення проблеми з Сташенко.
Після побиття Сташенко, Анатолій Васильович повідомляє Стрижакова, що в другій половині серпня зможе прийняти гроші на підконтрольну йому фірму «Омега». Гроші повинні прийти за тушонку яловичинну, з одного з підконтрольних дуету баз Держрезерву за адресою: бульвар І. Лепсе, 24 (колишній комбінат «Прогрес»). Завданням Валерія Петровича було знайти покупця на тушонку.
Щоб Стрижакову легше працювалося, Анатолій Васильович познайомив його з якимсь Геною, який розпоряджався всіма фінансами ТОВ «Омега» і був у повному підпорядкуванні у дуета. Валерій Петрович і Гена зустрілися біля входу в Будинок меблів, на бульварі Дружби Народів. «Він виглядав так: вище середнього зросту, худорлявий, волосся коротке, світле, вік приблизно років 30 – 35, більш точно описати не можу – я бачив його всього один раз рівно 15 хвилин. Гена залишив мені свій мобільний телефон і сказав, що як тільки прийде час, то ми зателефонуємо і почнемо працювати. На тому ми і розійшлися. »
Стрижаков, як досвідчений психолог, тут же підключив до вирішення своїх боргових проблем своїх же кредиторів. Він просить їх дати йому заробити, і тоді він поверне їм всі борги. Швидше за всіх проковтнув «наживку» Стрижакова Куклін О.В. з Дніпропетровська. Саме він знайшов оптового покупця на яловичинну тушонку з Держрезерву, готового зробити передоплату.
Через Стрижакова, факсом, було укладено договір поставки консервованого м’яса між ТОВ «Омега» і ТОВ «Алюр». 24 серпня 2004 року ТОВ «Алюр» робить передоплату у розмірі 160 тисяч гривень на розрахунковий рахунок «Омеги». Згідно договору, відвантаження тушонки повинно відбутися 24 серпня того ж року в Києві, з комбінату «Прогрес».
«Завданням Кукліна було стежити за здійсненням виплат, моїм завданням – стежити за відвантаженням товару. Гена був постійно на зв’язку зі мною, як і Анатолій Васильович з Володимиром Григоровичем. Вони мені сказали, що якщо операція відбудеться, то все відразу ж стане на свої місця і я, тим самим, доведу всім, що чогось вартий в цьому житті. Тим більше, як сказав Анатолій Васильович, з’явиться у мене реальна можливість повернути гроші своїм кредиторам.
Я з нетерпінням чекав завершення операції.»
24 серпня Стрижакову подзвонив Гена і сказав, що гроші вже на розрахунковому рахунку «Омеги». Майже відразу ж приїхав Анатолій Васильович і сказав, щоб Стрижаков призначив покупцям, які приїхали з Дніпропетровська, відвантаження тушонки на 25 серпня, на другу половину дня, і щоб цю добу, яка залишилася до «переведення готівки», Валерій Петрович «поводив покупців за ніс».
Позаштатний (майже як справжній) співробітник УБОЗу блискуче впорався з поставленим завданням. Він, як гостинний господар, приспав пильність покупців. 25 серпня, близько 16.00, Анатолій Васильович і Валерій Петрович Стрижаков зустрілися в «Макдональдсі», біля станції метро «Петрівка». Керівник операції сказав Стрижакову, що гроші переведені в готівку, ніякого відвантаження не буде. І, обрадував він Валерія Петровича, його борг у сумі: $ 30 тисяч – відсотків, і $ 10 тисяч – за побиття Сташенко, перед ними погашений.
Анатолій Васильович разом зі словами подяки за успішний «кидок» вручив Стрижакову 3500 гривень. Згідно тут же виголошеній інструкції, Валерій Петрович повинен був викинути свій старий мобільний телефон, припинити усілякий зв’язок з Дніпропетровським, купити собі нову «мобілку» і поїхати на кілька днів з Києва.
Стрижаков точно виконав припис.
Стрижаков, він же Сорока, він же Володимир Павлович …
Через 7 днів, на початку вересня, Стрижаков повертається до Києва і продовжує зустрічатися зі своїми покровителями, Володимиром Григоровичем і Анатолієм Васильовичем. Інструкції дуету гранично чіткі: припинити всілякі зв’язки не лише з кредиторами, але і з близькими з метою його ж безпеки. Його поселяють, як йому пояснили, на «явочній квартирі» (хоча квартира належить комусь із родичів дуету), за адресою: вулиця Озерна, 4, квартира 82 (двокімнатна квартира на 3-му поверсі). «Туди були перевезені всі мої особисті речі та документація. Анатолій Васильович сказав, що там буде встановлений нашпигований телефонний номер апарат з e-mаil-функцією, для того, щоб номер ніде не був зареєстрований і ніхто його не міг прослухати. На момент мого затримання апарата поки ще не було.
Анатолій Васильович пояснив мені, що з метою конспірації і для подальшої роботи без «хвостів і минулих справ» доцільно буде підготувати для мене нові особисті документи (тобто паспорт, права водія, закордонний паспорт). Ця послуга, за його словами, буде коштувати мені $ 5.000.Після того, як документи будуть готові (це мало бути протягом місяця), мої справжні документи будуть вилучені, потім «підкинуті» якому-небудь померлому бомжу і я буду, як Стрижаков В.П., офіційно похований і проведений по відповідним інстанціям .
З середини вересня місяця ця робота почалася. Я заплатив Анатолію Васильовичу половину грошей – $ 2.500 (гроші були йому передані біля будівлі Мін’юсту, по вул. Лютеранська, 17), тому що документи він готував через Мін’юст (Міністерство юстиції), де у нього, за його словами, була «своя людина». Я повинен був стати Сорока Володимир Павлович, 12.07.1957 р.н., уродженець м. Києва. У середині жовтня-місяця я отримав від Анатолія Васильовича водійське посвідчення на ім’я Сорока Володимир Павлович і технічний талон до нього.”
За документами Стрижаков помолодшав. З новими клієнтами, яких трійця готувала під «кидок», він вже спілкувався під новим ім’ям. Однак, незважаючи на спільну «роботу», дует вимагав від Стрижакова решти $ 2500 за нові документи. Валерій Петрович міг заробити тільки на «лохах» – клієнтів.
На конспіративній квартирі неспокійно
Сидячи в квартирі на Озерній, Стрижаков-Сорока готується до нових діянь. Анатолій Васильович повідомляє йому, що податкова спільно з УБОЗом «бахнули» у Луганську фірму, контрабандно завозять в Україні побутову електронну техніку. Обсяг контрабанди – 5 мільйонів гривень на місяць.
Податківці і УБОЗівці домовилися не карати цю фірму, згідно з літерою закону, а займатися її діяльністю. Кураторство полягало в оптовій реалізації контрабандного товару в Києві, через підставну фірму. Таку фірму швиденько створили: Анатолій Васильович привіз на Озерну пакет документів і печатки на підприємство «Геліот плюс», де директором значився Волчук Михайло Іванович, з юридичною адресою Володимирський спуск, 4-а. Сороку Володимира Павловича призначили генеральним директором.
«Геліот плюс», за задумом дуету, повинен був акумулювати гроші від продаваної контрабандної побутової електроніки, а потім перекинути всю суму на фірму – «метелика». Після переведення в готівку «Геліот плюс», разом з Сорокою, повинен був зникнути.
Те, що квартира явочна, Сорока уже не сумнівається. У цьому його переконує і наступний факт.
Одного разу вночі співробітники Оболонського РУВС затримують на гарячому злочинця. Мабуть, Анатолій Васильович і Владимир Григорович настільки цінували затриманого, що приїхавши вночі до райвідділу, якимось чином звільняють розбійника і всю ніч охороняють його на кухні в квартирі на тій же Озерній. «Щоб його знову не затримали», – пояснюють вони Сороці.
Вранці злочинця кудись відвозять. Сорока думає, що йому дует теж поміняв прізвище.
Друг і мільйонер Чорний-міліціонер
У кінці жовтня 2004 року Анатолій Васильович і Володимир Григорович у холі готелю «Дружба» знайомлять Сороку Володимира Павловича з бізнесменом, Валерієм Д. Валерій Д. до цих пір вважає Чорного Володимира Григоровича своїм другом і знає його як мільйонера (напевно з незадекларованими мільйонами). Але що насправді затівала ця компанія …
«Моєю метою, за завданням Анатолія Васильовича і Володимира Григоровича, було завдання потрапити на фірму Валерія Д., збирати інформацію конфіденційного змісту.»
Анатолій Васильович, вже таємно від Володимира Григоровича, сказав Сороці, що, як тільки той увійде в довіру до бізнесмена, у нього можна буде взяти $ 100 тисяч, щоб не брати в борг у фінвідділі УБОЗу і не ділитися прибутком з начальством.
Взяті у борг гроші Валерію Д. ніхто не збирався віддавати. Більш того, Анатолій Васильович і Володимир Григорович збиралися «кинути» Валерія Д. на кілька рефрижераторів товару. Вони вже знайшли на цей товар покупців за дуже заниженими цінами, за готівку.
Отримавши готівку, Анатолій Васильович і Володимир Григорович були готові влаштувати, за їхніми словами, «цирк» з нібито вибиванням грошей за товар з фірм-боржників. Процес повернення грошей вони навмисне затягували б, і в підсумку Валерій Д. списав би ці гроші як безнадійно втрачені.
Сороці за конфіденційну інформацію про бізнесмена покладалася премія у розмірі однієї третини від прибутку. Головне ж завдання для нього ставилося так: підвести Валерія Д. під штрафні санкції, викривши у «крисятництві». Під підозру Валерію Д. повинні були підставлятися інші, що оточують його, люди, але тільки не Володимир Сорока.
Але процес впровадження Сороки у фірму затягнувся, а Анатолій Васильович і Володимир Григорович вимагали грошей як за виготовлені документи, так і «на життя». «Анатолій Васильович у різкій формі зажадав від мене знайти рішення цього питання: знайти клієнта, якого можна було «кинути» на акцизній марці. Я такого клієнта знайшов. 4 листопада в кафе на Лук’янівській площі (біля метро ст. Лук’янівська) у мене повинна була відбутися зустріч, де мені готували дати під документи на роботу з акцизною маркою – $ 50.000 (п’ятдесят тисяч). Гроші повинні були надаватися у два етапи. Звичайно, ніякої марки я їм не збирався поставити. Давалася передоплата – $ 25.000, а після закупівлі – остаточний розрахунок. Анатолій Васильович і Володимир Григорович гарантували мені 100% безпеку зустрічі, вони повинні бути поруч у парі. Отримані гроші – $ 25.000 я повинен був віддати їм повністю. А пізніше, після закупівлі акцизної марки, під їх заступництвом повинен був бути здійснений «кидок» покупця на решту $ 25.000. вони повинні були «взяти на місці злочину» клієнта з маркою, і, таким чином, і гроші – другі $ 25.000, і акцизна марка на суму $ 50.000 залишалася б у них.
На частину акцизної марки вони склали б акти вилучення для звіту у роботі, інше – я б продав постійному покупцеві. Мені нічого не залишалося, як погодитися на проведення даної «операції», вибору в мене іншого не було.”
Але сценарій Анатолія Васильовича і Володимира Григоровича дає збій.
«Чи засвітив ти квартиру?»
Сорока дзвонить своєму партнерові Яновичу Сергію. У нього є побоювання, що Янович подзвонить Сташенко, але Анатолій Васильович і Володимир Григорович підбадьорюють свого позаштатного співробітника. Вони обіцяють гарантію її безпеки і, при необхідності, готові надати для «кидка» офіс для переговорів і для повної солідності пакет документів на фірму – гаранта повернення грошей, фірму з гарним оборотним капіталом.
Сорока підготував документи на свою фірму «Фаворит – 2000», Анатолій Васильович привіз статутні документи на фірму «Геліот плюс».
Зустрілися 4 листопада 2004 року, у кафе біля станції метро «Лук’янівська». У присутності Яновича, Стрижаков терпляче пояснив покупцеві процес продажу-купівлі «товару». В кінці розмови Стрижакова-Сороку затримали: «покупець» виявився співробітником УБОЗу.
Під час затримання Анатолій Васильович і Володимир Григорович зайшли в кафе, але тут же, побачивши співробітників центрального УБОЗу, розвернулися і пішли.
Оперативники дали Стрижакову зателефонувати Анатолію Васильовичу. Він наказав своєму позаштатному співробітникові триматися. На наступний день, 5 листопада, у п’ятницю, в кабінеті слідчого Оболонського РУВС Бовкуна А.Г. Стрижаков зустрічається з Анатолієм Васильовичем і Володимиром Григоровичем. Слідчий делікатно виходить з кабінету: адже про зустріч дуету зі Стрижаковим його попросив колега, співробітник ТВМ-8 Іщенко. Анатолій Васильович каже Стрижакову, щоб він протримався до вівторка (у понеділок буде рішення суду), і вони його заберуть на свободу. «Оскільки я на зустріч з Яновичем С. їздив зі старими документами (закордонний паспорт, посвідчення водія, копія свідоцтва про народження), то Анатолій Васильович спитав, де знаходиться посвідчення водія на ім’я Сорока Вол. Павловича, і «здав» я адресу «явочної» квартири по вул. Озерна, 4, кв.82. Я, звичайно, відповів, що квартира не «засвічена» і повідомив, де вони знайдуть цікаві для них документи. Як пізніше мені передала Тищенко Лариса Олександрівна, Анатолій Васильович на таксі завіз до неї додому мої особисті речі, а документів жодних їй не передав (бланки, договори, друк і т.д.), цілий набір фірмової документації. Анатолій Васильович сказав Ларисі Олександрівні, що я «здав» його і явочну квартиру і тому він не хоче більше мати зі мною ніяких справ і допомогти мені нічим, на жаль, не може, хоча завжди і скрізь він говорив, що буде допомагати мені в будь-який ситуації.”
Знайомий незнайомець
Лариса Олександрівна Тищенко домоглася зустрічі з Анатолієм Васильовичем. Головне її прохання – правильно оформити нещасливу «Судзукі». «Я тебе взагалі не знаю», – відрізав Анатолій Васильович і покотив на таксі.
P.S. Крім цих епізодів, в житті Стрижакова-Сороки багато й інших. Але він повинен бути вдячний Сташенко Віталію Юрійовичу за те, що опинився в СІЗО № 13, і живий по сьогоднішній день. Тому що у всіх, бажаючих нині його звільнення, різні на те причини. У тому числі й неостигле бажання підкинути документи на ім’я Стрижакова Валерія Петровича якомусь померлому бомжу.
P.P.S. Прізвище Анатолія Васильовича відоме, але не розголошується з причин його особистої безпеки: Сташенко не може пробачити йому удар ногою в пах.
