Питання з передісторії
У далекому вже 2001 році, займаючись журналістським розслідуванням вбивства Георгія Гонгадзе, я зустрівся з високопоставленим офіцером МВС України. Саме в цей час міліцейське керівництво сурмило про затриманого органами «вбивці» іншого журналіста – Александрова, і саме в цей час Росія звернулася до України з проханням взяти участь у справі затримання втікачів небезпечних рецидивістів, що прямують у бік Молдови. З цим офіцером ми були знайомі давно, і тому він відверто скаржився, що ніяких рецидивістів його підлеглі не збираються розшукувати, бо ось затримали нібито вбивцю Александрова, а насправді це не вбивця, а справжніх вбивць і замовників злочину вони знають поіменно,як знають поіменно вбивць і замовників Гонгадзе …
У той день він розповів багато що «не для преси». Мабуть, накипіло. Його сповідь була черговим доказом у правильності обраного мною напряму журналістського розслідування.
Одного разу мені зателефонував молодий чоловік, який представився Михайлом. Сказав, що прочитав мій сайт, який повідомляє про надання послуг – журналістських розслідувань, – і що у нього є для мене цікавий матеріал. Зустріч призначив на лівому березі Києва.
Однак, коли я приїхав в призначений час, в обумовленому місці Михайла не виявилося. «Під’їжджай на заправку на Райдужному, побачиш «дев’ятку» з увімкненими аварійними вогнями!», – зателефонував він мені. Детективний сюжет закрутився.
«Дев’ятка» відчайдушно сигналізувала про аварію. Михайло в мою машину сісти категорично відмовився, запросив у свою. Неподалік на заправці тримав нас в межах видимості «Фольксваген» з надто затонованим склом.
– Ми прочитали твій сайт, – почав Михайло, – і спочатку подумали, що це «міліціанська» «підстава». Але, вивчивши тебе, прийшли до висновку, що ми можемо співпрацювати. І почав розповідати про співпрацю, попередньо сказавши, що насправді його звати Сергій.
Виявилося, що можливості Сергія та його компаньйонів просто безмежні.
– Ти можеш виставити одночасно вісім екіпажів зовнішнього спостереження? Прямо зараз? – запитував Сергій.
Я не міг виставити жодного, бо був журналістом в однині.
– А ми можемо!
У ту першу зустріч я дізнався, що Сергій може також: прослухати телефонний дзвінок абонента «Київстару», професійно простежити за будь-яким громадянином, зробити дозвіл на носіння вогнепальної, в тому числі і нарізної, зброї, зайти у будь-яку в’язницю, зону, СІЗО України, якісно виконати банальний запит з будь-якої бази даних щодо особи, яка цікавить … Найголовніше в його саморекламі було те, що «ми можемо будь-яку людину вивезти або привезти у будь-яку точку країн СНД та Європи».
Подібні «послуги», особливо останні, в принципі неможливі без покровительства спецслужб. Вже наприкінці бесіди, коли ми попередньо домовилися про співпрацю на взаємовигідних умовах, Сергій попередив мене, щоб я не записував держномер його «дев’ятки», тому що цей номер не справжній. «Фольксваген», з затонованим склом, який продовжував безцільно стояти на заправці, переконав мене, що Сергій не блефує.
На тому й розійшлися. Сергій зателефонував через тиждень. На підтвердження своєї компетентності розповів, кому і коли я дзвонив з «київстарівського» телефону, не забувши згадати про зміст розмов. Фінальний акорд його дзвінка:
– Твоя знайома, адвокат Оксана, дзвонила своїй подрузі, збиралася в ресторан. Обговорювала чоловіків!
Цим він мене зовсім обеззброїв. Ці хлопці були дійсно серйозні!
Почали працювати з дрібниць. Сергій дійсно здобував інформацію, постійно змінював місця нашої зустрічі. Вже трохи довіряючи мені, привозив свого, як він називав, напарника.
Напарник знайомитися зі мною не поспішав, сидів у затонованій «дев’ятці» Сергія, а той носив йому в машину каву. Мабуть, досить вивчивши мене, одного разу його напарник вирішив вийти з тіні. «Павло, – представився він. – Співробітник департаменту управління внутрішньої безпеки МВС України».
«Данило», – представив його Сергій. І було незрозуміло, таке прізвище у Павла, чи прізвисько. Та це вже було неважливо. Важливо стало спостерігати, як працює цей дует.
Наскільки величезні можливості цього «творчого» колективу, наскільки захищений добропорядний громадянин країни – судити читачеві з наступних історій.
Історія перша
Згадана вище адвокат Оксана взялася захищати інтереси Валерія Стрижакова, підозрюваного у шахрайстві та утримуваного під вартою в Лук’янівському слідчому ізоляторі. У ході досудового розгляду вона раптом зрозуміла, що на біді пана Стрижакова можна заробити набагато більше адвокатського гонорару. Для досягнення цієї скромної мети потрібно було зовсім небагато: звільнити підзахисного з СІЗО. Але для звільнення йому знову-таки потрібні були гроші, і чималі.
Сам Стрижаков вперто не хотів говорити, де закопав заповітну баночку з грошиками – тільки за попередніми підрахунками Оксани, він обдурив довірливих підприємців на два мільйони доларів США. Платити за звільнення Стрижакова Оксані ніхто з його знайомих і родичів не хотів. Тут, як не можна до речі, на її горизонті з’являється Сергій.
Сергій знає її заочно. При першій зустрічі він розповідає Оксані про зміст її переговорів по «Київстару». Вона у шоці. Але Сергій їй потрібен. Мовчки проковтнувши образу, вона ставить йому завдання: пройти в Лук’янівське СІЗО і поговорити там із Стрижаковим на предмет звільнення того з подальшим співробітництвом.
Сергій блискуче впорався із завданням. Всього за 400 доларів США, він пройшов у СІЗО, переговорив зі Стрижаковим. Вже усередині, обідаючи після тривалої бесіди в місцевому, для персоналу ізоляторі, їдальні, він усвідомлює, що пройшов в цю режимну установу, не здавши свій улюблений пістолет марки «ТТ».
«Звичайно, 400 доларів – це дорого, – нарікала адвокат Оксана. – Але зате Сергій створив мені в СІЗО імідж всемогутнього юриста».
«На Стрижакові можна ставити хрест, – оголосив Сергій після відвідування. – Грошей у нього немає».
Чи не Сергій допоміг піти на той світ «перевертню» Гончарову?
Історія друга
Після приходу до МВС міністра Луценка Павло Данило занервував, тому що його безпосереднє керівництво запропонувало йому без шуму написати рапорт про звільнення. Але куди податися бідному оперу, якщо до пенсії не вистачає двох років вислуги. Добрі люди підказали Данилові: йди у відпустку, а потім через госпіталь оформи інвалідність. Хто посміє звільнити інваліда!
Павло пораду послухав. Для початку відправився у відпустку. Але, щоб не сидіти вдома без діла, вирішив заробити грошей.
Разом з Сергієм Болдирєвим вони їдуть до Донецька. Там вони зустрічаються з місцевим підполковником СБУ і з його допомогою залагоджують кримінальну справу одного київського клієнта. Їх гонорар – 4.000 доларів.
Але у Павла є ще дільце – необхідно вивести у розряд свідка місцевого «гопстопника». За нього він отримав як аванс 2.000 доларів, і ці гроші розфасовані по його кишенях, причому чистий заробіток Данила – 1.500 «баксів».
Серьога про цей заробіток не знає.
Паша, маючи серйозне міліцейське посвідчення, йде безпосередньо до начальника Київського райвідділу м. Донецька. По дорозі він складає історію про те, що, мовляв, його відділ взяв у розробку «гопстопника», і тому він цікавиться ним.
Місцеве міліцейське начальство в подиві: чому раптом Київ цікавиться їхнім підопічним? Вони дзвонять у столицю, – там підтверджують наявність у них в відділі співробітника Данило. «Ну так підкажіть нам, де він ховається, адже він перебуває у розшуку», – просять донецькі слідчі Павла. У відповідь він бурмоче, що ще не настав час, а коли настане час, він із задоволенням видасть втікача. Ну не міг Данило зізнатися, що кілька хвилин тому отримав тут, у Донецьку, від «гопстопника» 2.000 доларів, а для місцевої міліції відклав 200 доларів!
Вийшовши з райвідділу, радіючи, що уникнув провалу, Данило тут же відчитав свого підопічного за невірну інформацію. Шкода було розлучатися з грошима! Але робити нічого. Взяв у «гопстопника» лише 300 гривень «на бензин».
Після повернення до столиці Данило миттєво виклав мені свій план подальшої дії.
Суть його у наступному.
Оскільки «гопстопник» знаходиться у розшуку, а паспорт його вилучено, йому потрібен новий паспорт. Чистий бланк у Данила є. Він робить розбійникові новий паспорт, а я повинен встановити місце, де він проживає у Києві. Після цього Паша вистежує «гопстопника»: «У мене є знайомі «беркутята», готові на все, перевірені у справі. Вони беруть розбійника біля під’їзду будинку, і він або відкуповується, або вони везуть його до міліції. Гроші, за винятком гонорару «беркутятам», ділимо навпіл», – запропонував він.
Ох, і тяжко було відмовитися від настільки привабливої пропозиції! Тим більше, що донецькі міліціонери були не такі прості, як гадалося Данилові. Через деякий час вони приїхали до Києва і попрямували прямо до начальника Данила, розповівши йому про його пригоди на Донбасі.
Начальник Данила виявився принциповим. У присутності гостей накричав на Пашу, пообіцявши їм покарати підлеглого. Ледве вони пішли, Данило ображено сказав шефові: «Ти ніби не розумієш! Ну попросили люди допомогти!».
Шеф зрозумів. Інцидент на цьому був вичерпаний. Паша був поки у відпустці.
Історія третя
Офіс мого товариша пограбували. Було приміщення на сигналізації, і позавідомча охорона приїхала в належний час, але за ці три хвилини злодії встигли:
• зламати кілька дверей, дві з яких були виведені на пульт охорони;
• винести мобільні телефони у кількості 240 штук;
• заховати ці телефони біля контейнерів зі сміттям;
• встановити в пограбованому приміщенні «жучок», щоб слухати, про що говорять міліціонери, які прибули.
Отже, позавідомча охорона прибула. В порушення інструкції, зайшла до приміщення без господарів офісу, і, за твердженням тих, хто слухав її злодіїв, під шумок забрала решту 110 телефонів.
Товариш написав заяву до міліції. Оскільки одночасно в двох районах було кілька схожих пограбувань, опер Голосіївського райвідділу Олег, опер Печерського райвідділу Максим завзято взялися за пошук злочинців. Наявні в моєму розпорядженні Серьога Болдирєв і Паша Данило заявили, що їм розкрити цей злочин – справа нехитра. Головне – гарну винагороду з боку господаря.
Дует швидко увійшов у контакт з офіційними особами. Серьога і Паша взялися за прослуховування і запис телефонних переговорів підозрюваних. Мій товариш, бачачи доброзичливе ставлення до них з боку діючих міліціонерів-оперів, анітрохи не сумнівався в їх відношенні до силових структур. Більше того, саме вони найчастіше керували процесом дізнання.
Для початку квінтет (а крім двох оперів і Серьоги з Пашею був якийсь Андрій, Сергія друг, технар, що сидів в департаменті внутрішньої безпеки (ДВБ) на «прослушці») зажадав від потерпілої сторони гідного фінансування. Цей фінансовий потік обійшовся моєму товаришеві у підсумку в суму 4.000 доларів. Сюди, крім усього іншого, увійшли:
• купівля Сергієм на ринку в місті Житомирі спеціальної антени для технічного відділу ДВБ, бо без цієї антени встановити злочинців ніяк не можна, вартістю 450 доларів;
• матеріальна допомога Андрію у зв’язку зі смертю його батька в розмірі 300 доларів;
• матеріальна допомога особисто Сергію у розмірі 100 доларів;
• забезпечення слідчого транспортом, бензином, їжею – протягом декількох місяців;
• опер Голосіївського райвідділу Олег отримав гроші для закупівлі 200 літрів бензину для служби зовнішнього спостереження.
Крім зазначених вище витрат, мій товариш пообіцяв, що в разі повернення викраденого, 50% повернутого він віддасть служивим в якості премії.
Підгодовані служиві завзято взялися за справу. І невдовзі процес пішов.
І було так.
В одного з реалізаторів мобільних телефонів на ринку Києва з’явилися крадені апарати. Звичайно, він тут же вказав на постачальника Юру Микитенко.
Микитенко затримали в Печерському районі. Серьога подзвонив йому нібито від знайомого («вичисленого» за допомогою прослуховування телефонів): мовляв, приїжджай, допоможи завести автомобіль, а то акумулятор сів.
Юра відгукнувся на заклик, приїхав у вказане місце. Тільки-но він під’їхав, опера Печерського райуправління, а також приєдналися до них Болдирєв Сергій та Данило Паша, всі в цивільному одязі, кинулися до машини з криками. Переляканий Микитенко включив задню швидкість і на величезній швидкості ринувся від невідомих. Один з оперів встиг стрибнути на капот машини, яка вислизала і тримався у розпачі за «двірники», поки автомобіль нісся заднім ходом кілька сот метрів.
Машину все-таки заблокували. Підбіг Сергій відкрив безладну стрілянину гумовими кулями по склу автомобіля, розбивши його. Приголомшеного Юру Микитенко витягнули і кинули на землю. З натовпу численних перехожих відокремилася старенька, поспівчувала міліціонерам. Затримання вдалося.
Перше пояснення Микитенко, чому він став тікати, було: думав, що ви якісь бандити.
Пояснення в Печерському райвідділі не почули. Протягом двох діб Юра Микитенко відчув на своїй шкурі все те, що зараз сором’язливо називається тортурами в сталінських і гітлерівських катівнях. Особливо смакував побачене Сергій, з подробицями розповідаючи адвокату Оксані, як з Микитенка «робили штучного «півня»». Найбільшу активність виявляв опер, що прокотився на капоті Юриного автомобіля.
До кінця другої доби Микитенко зламався. Розповів, хто йому дав телефони на реалізацію.
У доблесних правоохоронців залишалася доба, передбачена законом для утримання під вартою затриманого. Паша Данило, Сергій Болдирєв і опер Олег радилися, що потрібно робити далі. Їм зрозуміло було те, що Микитенко доведеться випускати, – ну взяв хлопець товар на реалізацію, а доказів у його причетності до крадіжки немає.
Напевно, названі Микитенком люди давно позбулися крадених речей, якщо такі були взагалі. І на вечірній нараді Паша, як старший за посадою, висловився так:
– Доведеться, Серьога, тобі розлучитися з улюбленим «ТТ». Його ми підкинемо у гараж одного з названих Микитенком. Від такого речдоку йому не відкрутитися. Далі. Треба вставити «личинку» замка в двері, розбити її викруткою або ломиком, і цю викрутку або ломик теж підкинути в квартиру або гараж підозрюваному. Експерта я беру на себе. Потрібний висновок буде.
Зі старшим товаришем всі погодилися.
Тим часом Серьога, Паша і Андрій прослуховували всі телефонні розмови як постачальника, так і працівників офісу. І недармо в певних колах прізвисько Серьоги було «Мисливець»: азарт прослуховування надихав його на ігри з підопічними: він дзвонив їхнім дружинам, шантажував їх загадковими фразами, залишаючись безкарним: номер його мобільного телефону, як і належить надсекретному агентові, не визначався. І Серьога вичавлював зі своїх можливостей максимум вигоди.
Для початку він «забив стрілку» соратникам Юри Микитенко. Зовсім як у відомому детективному серіалі: зустрівся з ними за містом і «по фені» «намурчав» їм, що їх товариш сидить у Печерському райвідділі, що просив передати, щоб йому допомогли. За це Серьога витребував з соратників Юри 300 доларів.
Найбільше його вразило те, що один з тих, хто слухав беззастережно витягнув «товстенний «прес» «баксів»» і відрахував йому обіцяний гонорар. Озброєний Паша Данило прикривав Серьогу, сидячи неподалік у кущах, бо за всіма прикметами «братки», які приїхали на «стрілку», були озброєні.
Продовження історії третьої
Робота над встановленням осіб, названих Юрою Микитенком, велася Максимом з Печерського РУ та Олегом з райуправління Голосіївського. Паша і Серьога стали чомусь втрачати інтерес до проблем мого товариша. «Нам поки нічого сказати йому», – запевняв мене Паша при наших зустрічах. Та й не до того йому було зараз. З ранку і до обіду він проходив медичну комісію у госпіталі МВС на предмет отримання інвалідності, а після обіду допізна сидів у рідному відділі ДВБ – за його словами, у зв’язку з приходом нового керівництва МВС, знищували і приводили в порядок секретні документи. – Чув, як Луценко на Майдані кричав, що взяти урядові установи йому просто, «як два пальці об асфальт»? – запитав мене Паша. І, отримавши ствердну відповідь, продовжив: – Та ми йому хоч всю руку! .. Минуло небагато часу, і Паша став проситися до мене на роботу. Виявилося, що його викликають до Генеральної прокуратури. – Навіщо? – не зрозумів я. – Так я ж у зовнішній рекламі служу, і це мого шефа оголосили в розшук, а другого заарештували. У справі Гонгадзе. Так ми зараз всім відділом домовляємося, щоб в Генеральній прокуратурі говорити одне й те саме. Думаю, мене звільнять … Коло замкнулося. Переді мною стояв, можливо, один з учасників викрадення журналіста. Але ще неясно було, як можна викрасти людину серед білого дня, та ще щоб він не чинив опір. Незабаром Паша і Серьога своїм прикладом показали, як це робиться. Я продовжував набридати дуету своїми питаннями щодо розслідування крадіжки у мого товариша. Ми з Пашею помінялися місцями: йому потрібна була робота, і він став більш відвертим зі мною. Єдине його прохання було: не говорити про наші взаємини Серьожі. Отже, вони все прорахували. Назбирали компрометуючих матеріалів на зазначених Юрою Микитенком людей, що мали кримінальне минуле, та й теперішнє не таке вже бездоганне. Організували за ними стеження, прослуховували їх телефони, записували SMS-повідомлення. Навіщо їм було повертати моєму товаришеві гроші, коли всю суму можна було забрати собі! «Ласкаве телятко з двох маток ссе!», – відверто заявив опер Олег. Паша був менш відвертий, захоплено розповідаючи про те, що співробітники Печерського карного розшуку не можуть знайти злодіїв, тому що вони знаходяться в бігах. – І взагалі, нехай твій товариш забуде і про крадіжку, і про злочинців! Справа марна! – Запевняв Данило. Але ми вже знали, що події розвивалися таким чином. Паша Данило і Серьога Болдирєв звернулися до одного з коронованих злодіїв у законі за допомогою. Побитий і зґвалтований Юра Микитенко ще в Печерському райуправлінні вказав на Валерія Грубича і свого брата, Максима Микитенка. І зорганізована бригада, що складається зі співробітників міліції, спецслужб і бандитів почала діяти. Спершу поїхали в передмістя Києва до випущеного на свободу Юри Микитенко. Побачивши на вулиці своїх мучителів, той кинувся бігти і потрапив під машину. Тоді Данило й Болдирєв два дні стежили за пересуваннями Грубича. На третій день, ледь Валерій вийшов з дому, Паша і ще один бандит блокували Грубича. Паша тицьнув йому під ніс посвідчення міліціонера. Поки пригнічений Валера міркував, що відбувається, йому надягли наручники, і тут же підрулив Болдирєв на своїй «дев’ятці». Грубича вкинули в машину, натягнули на очі, щоб нікого не бачив, спортивну шапку, і вивезли за місто, в поле. Везли, не побоюючись, що зупинить міліція: службові посвідчення Данила і Болдирєва забезпечували їм цілковиту свободу пересувань. Серьога за звичкою записував на диктофон хід переговорів між Грубичем і протиборчою йому стороною. Для початку Валера отримав кілька ударів в живіт. Погрози вбити і вмовляння тривали протягом кількох годин. У результаті сторони досягли консенсусу: Валера і його товариші віддають «братків», як йому представилися Серьога, Паша і компанія, 66.000 доларів. Або, якщо захочуть, щоб «братки» закрили їхні минулі грішки з «міліціантами», – 80.000 доларів. Ця компанія дійсно не дрібниця. А вже сьогодні ввечері Валера повинен був віддати «браткам» перші 10.000 доларів. Увечері Паша і Серьога під’їхали до призначеного місця, підійшли під вікна квартири, де проживав Грубич, і той з балкону (щоб знову не потрапляти в їх лапи), викинув їм перев’язану пачку зелених банкнот. Серьога, що зловив ці гроші, поки йшов через двір до машини, витягнув 1.000 «баксів». Вже в автомобілі, перераховуючи гроші, подзвонив Грубичу і поремствував йому на непорядність. «Але не піднімати ж шум із-за тисячі доларів», – згладив ситуацію Паша. Як потім розповідав мені Данило, в той момент вони найбільше боялися, як би Грубич не поскаржився до міліції, і як би їх не заарештували при отриманні грошей. Але обійшлося. І Данило з Болдирєвим особисто відвезли бандитам половину із заробленого, тобто 4.500 доларів. А потім вирішили заробити самі. І взялися за Максима Микитенка. З прослуховування його переговорів, переговорів його дружини, Болдирєв дізнався, що вона літає стюардесою на міжнародних авіалініях. Коронкою Серьоги є підкидання наркотиків, людям, які нічого не підозрюють, (у дужках зауважу, що він не гребує і підпалом автомобілів неугодних; особисто мені він хвалився, що одному недругові підпалював автомобілі аж три рази!) – він навіть адвоката Оксану шантажував можливим розвитком аналогічної ситуації. Для початку сказали, що підкинуть Максимовій дружині кілька пакетиків героїну. – Ти віриш, що ми це зробимо? – запитав Сергій. – Від вас всього можна чекати! – відверто відповів Максим. І дует призначив Максиму привезти через кілька днів 5.000 доларів. Зустрічалися в кафе на вулиці Леонтовича. Їх страхували Пашині «беркутята». Упевнившись, що Микитенко привіз гроші, Серьога відрепетирувано подивився на Пашу: – Повноваження маємо? – Маємо! – підтвердив Данило. – Раз вже ти привіз гроші і не ховаєшся, 6.000 доларів тобі прощаємо. Вони могли прощати, тому що за нібито недодані 1.000 доларів взяли з Грубича 2.000 штрафу, забувши сказати про цей штраф подільникам-«браткам». Хоча ті й дали їм, по наївності, зазначені вище повноваження. Потім зустрічалися на Харківському масиві. Потім ще раз там же. У підсумку, крім згаданих 9.000 доларів, Паша і Серьога отримали ще 40.000 доларів. Куди вони їх діли? За словами Паші, 10.000 доларів віддали Максиму з Печерського райуправління. Тому що після другої віддачі грошей Максимом Микитенко, Паша сказав: – Завтра у тебе і твоїх соратників буде обшук. На наступний день у них трьох дійсно були обшуки. Звичайно, нічого не знайшли. Але формальність міліціонерами була дотримана. Решту грошей витратили: – ремонт квартири Серьожі, тому що до цього він декілька років не в силах був зробити мало-який марафет житла; – будівництво гаража Серьожі;- злегка змінили зовнішній вигляд Серьогіної «дев’ятки», тому що побоюються помсти з боку вивезеного на ній у поле Грубича, а живуть вони з ним в одному мікрорайоні; – прибарахлилися. Паша вже придивився до новенької «десятки».
Геніальна формула
Я в ході журналістського розслідування зустрічався з усіма дійовими особами цієї історії. Одного разу я сидів в кафе разом з Валерієм Грубичем і Максимом Микитенко. Раптово подзвонив Паша Данило, з проханням про зустріч. Я вийшов на вулицю.
Коли я повернувся до кафе, Максим сказав, що сьогодні рівно о 12.00 він передав цьому бандитові чергові 4.000 доларів як плату за спокій своєї сім’ї. На моє зауваження, що він не бандит, а міліціонер, Микитенко промовив фразу, гідну Нобелівської премії:
– Як тільки «міліціанти» перестануть брати хабарі, я припиню красти!
P.S. Паша Данило продовжує служити в ДВБ. Моєму потерпілому товаришеві, який висловився щодо непорядності «міліціантів», він відповів, що і радий би повернути гроші, але втрутився в процес я зі своїм журналістським розслідуванням, і тому, щоб зам’яти проблему з начальством і залишитися на службі, йому довелося заплатити керівництву з повернутої злодіями суми спочатку 10.000 доларів, а потім ще 5.000 доларів.
Серьога Болдирєв, дізнавшись, що Максим Микитенко спілкується зі мною, по телефону сказав йому:
– Ти підписав собі смертний вирок!
А при зустрічі показав Микитенко посвідчення співробітника СБУ, оформлене за всіма правилами цієї організації.
