Ні, що б там не говорили, а народ у нас добрий. І чуйний. Завжди відгукується на добро добром. І навіть на зло, враховуючи християнські традиції, відповідає тим же добром.
Одного разу зустрів я на проспекті Перемоги, 3, неподалік від місцевої кав’ярні, Сашу Докієнко. Стояв він біля своєї машини і гірко плакав. Вигляд у нього був наче у Петі Порошенко після відомих, канули в Лету, подій, і влучно охарактеризованих Юлією Володимирівною.
– Сашо, що за біда тебе спіткала? – спробував я його заспокоїти.
Розмазуючи суміш з соплів та сліз по щоках, Докієнко повідав мені свою сумну історію.
Виявляється, вирішив Саша підробити. І запропонував автору цих рядків зареєструвати в патентному бюро торговельну марку для мого підприємства.
Ціну назвав позамежну – $ 3 тисячі. Причому, зажадав аванс у розмірі $ 1 тисячі.
Аванс отримав. Через два тижні, як і обіцяв, Сашко прийшов до мене і назвав вже іншу ціну – $ 4 тисячі.
– Саша, але ми ж домовлялися, що ти зробиш цю роботу за 3 тисячі!
– Часи змінилися, – важливо заявив тоді ще не ридаючий Докієнко.
– А що ти вже зробив за цю, взяту авансом, одну тисячу? – поцікавився я.
І тут Сашу Докієнко понесло. Він почав просторікувати на тему, як все складно нині дається, і які чиновники негідники і хабарники!
Не врахував він, бідолаха, що я вже знав справжню ціну реєстрації торгової марки підприємства, і знав, куди витратив Докієнко аванс в $ 1 тисячу.
Однак, Саша, як істинний аферист, сипав цифрами й графіками. Поки його не приборкали його ж напарники, власне які, і познайомили мене з ним.
– Я в той же вечір програв взяту тисячу доларів у казино, – розридався викритий у брехні Докієнко!
Стала зрозуміла причина його появи у кав’ярні.
– Саша, чи варто через це ридати, – умовляв я його. – Ну повернеш ти мені цю тисячу доларів, ну не будемо ми з тобою більше спілкуватися, – що за проблема?
При цих словах ридання Саші перейшло в істерику.
– Та хіба я через це плачу! Ось, дивись! – І простягнув мені свою візитку.
На візитці значилося:
«Київська міська державна адміністрація. ДОКІЄНКО Олександр Миколайович. Начальник дирекції Нежитлового фонду КП «Кіївжитлоспецексплуатація».
І адреса: вулиця Чапаєва, 9-б.
– Так що ж ти бульбашки пускаєш при такій посаді і прилюдно? – запитав я.
Краще б не питав! На посилений Сашин вереск висовувалися пасажири з проїжджаючого повз транспорту.
– Не розумієш!? Мій начальник – мій друг! Він мені все довіряє, навіть підписи за нього ставлю!
-?!
– Хочу на його посаду! – Завив Саша і поліз у свою машину. – Я ж його підсиджував, як ти не зрозумієш?!
І, витираючи обличчя шматочками туалетного паперу, що відриваються від витягнутого з таємного сховища рулону, Саша Докієнко поїхав по проспекту. Чи то знову у казино, чи то підсиджувати свого друга-начальника.
Інший мій знайомий, Коля Вепрецкий, у казино не ходить і горілку не п’є. І не ридає. У нього все зважено. Але теж чогось намагається віддячити свого покровителя.
– Медведько, Олександр Іванович, нині Генеральний прокурор України, мій однокласник!
– Або ти – його однокласник? – уточнив я, бо де – О. І. Медведька, і де – Н. С. Вепрецкий!
– Хай буде так, – погодився Коля. – Але я з ним всі справи вирішую. За винагороду. Хоча він – алкоголік. Ти знав, що він алкоголік?
Я щиро обурився. Щоб у нас, Генеральний прокурор – і алкоголік! Не може бути! Наклеп! Тим більше, що я від імені своєї організації перебуваю з Олександром Івановичем у стані щоденного листування!
А Коля Вепрецкий! Будівельник! Будує будинки і будиночки, а потім їх продає! Ну, хіба що, вводить в експлуатацію готові об’єкти через суди. І земельні ділянки ласі вихоплює!
Але при чому тут «алкоголік»!
Коля подивився на мене поблажливо і лише посміхнувся.
Для чого він мені розповів про свою дружбу з Медведьком? Чи то хотів залякати, чи то свій авторитет в моїх очах підняти? А може, вирішив відхреститися від свого однокласника-помічника-алкоголіка? Напередодні президентських виборів?
Ні, все-таки, добрі в нас люди! Чуйні! І – вдячні!
