Якось, у вже далекому і безтурботному 2019 році, чи то напередодні, чи після закінчення президентської кампанії, на стіні зупинки громадського транспорту чийсь підневільний і фахівець з піару, який перебуває на утриманні, написав, що «Зеля – х…ло!». Тобто порівняв нашого національного лідера із вождем сусідньої держави.
Це невтішне ототожнення було оприлюднено в Києві, на вулиці імені Василя Касіяна.Громадяни, які щодня сотнями проходили і проїжджали повз це нахабне і безпідставне твердження, зовсім не реагували на напис, включаючи, до речі, міську комунальну службу. Причому не реагували кілька років!
Після першої, – і як виявилося, не останньої, – п’ятирічки плідного правління нашого національного лідера нашою демократичною Україною, якийсь невідомий, але зовсім не байдужий до Володимира Олександровича громадянин (чи громадянка?) опублікував на паркані будмайданчика повідомлення співгромадянам про те, що « Зеля – чорт!».
Це gовідомлення, так само, як і попереднє, було багаторазово прочитане і осмислене співвітчизниками, що проїжджали і проходили повз нього, включаючи все ту ж комунальну службу Києва. І, як і попереднє, залишено без змін.
Паралельно з цими двома «Vox populi vox Dei» якийсь аполітичний суб’єкт на паркані покинутого будівельного майданчика написав, ні до кого персонально не звертаючись, слово «х…й». Повз цей напис, аналогічно до зазначених вище суб’єктивних характеристик нашого національного лідера, проходили і проїжджали люди, які, за його недавнім висловом, були довіреним йому на вже невизначений час населенням. Проте, цього разу «населення» на, начебто, звичайний напис, відреагувало своєрідно.
Спочатку за парканом, прямо за написом «х…й», щодня і за графіком, як у минулі роки на роботу, почала ходити і копатися там жінка далеко пенсійного віку. За кілька днів там же, у будівельному смітті, копошилася вже група стареньких у складі приблизно піхотного бойового відділення.
Бойові невтомні старенькі заінтригували декого з небайдужих перехожих, які, за своєю наївністю, цікавилися, що вони шукають на занедбаному будмайданчику та пропонували їм допомогу. Копальниці від пропозицій відмовлялися. Більш того, деякі з стареньких, запідозривши в потенційних помічниках конкурентів на володіння заповітним предметом, посилали останніх все в тому ж відомому напрямку: «Ідіть на х … й!».
Серед особливо відчайдушних і патріотично пох…їстськи налаштованих стареньких видрізнявся одна, відома на Перших, Других та всіх інших Теремках давня вісімдесятишестирічна пенсіонерка Галина Іванівна. Виділялася тим, що на вигляд їй неможливо було дати вісімдесят шість років: максимум – вісімдесят п’ять із половиною! А ще тим, що вона мала сорокарічного коханця!
Цей молодий залицяльник Галини Іванівни, який представився їй Анатолієм, мало того, що служив у СБУ Києва якимсь невеликим, але дуже виконавчим і відданим керівництву, що постійно змінюється, начальником. Він мав ще один талант: пісенний.
Стареньку Галину Іванівну сорокарічний супутник по-жандармськи вбив виконанням знаменитого на Волині куплета:
«Ой ти Галю, Галю молодая,
Не помила руки, а береш за яі!».
Бо Галина Іванівна справді не любила мити руки! Та й не тільки руки!
“Як ти дізнався про це?”, – запитувала вона Анатолія.
“Ми все про всіх знаємо”, – глибокодумно і з начальницьким виразом відповідав їй коханець.
Переосмисливши цю відповідь, Галина Іванівна одразу, не відкладаючи в довгу скриньку, взяла Анатолія за роги (а вони в нього, як він повідав старенькій у хвилини відчайдушного одкровення, таки були!), або за Анатоліїв предмет із улюбленого ним і нею куплета. Галина Іванівна поскаржилася супутникові, що, коли він усе знає, нехай пояснить, чому ні вона, ні група її колег-археологів не може знайти за парканом те, що на ньому позначено, а саме «х…й»? І, природно, чи не допоможе він їй у пошуках того предмета, незважаючи на наявність аналога у Анатолія?
Почуття Анатолія були неймовірно зачеплені. По-перше, як почуття коханця. І, по-друге, як професіонала.
Анатолій пояснив тямущій Галині Іванівні, що для того, щоб він та його підлеглі почали шукати і, в результаті, знайшли жаданий для стареньких «х…й», будучи на державній службі і за гроші взагалі платників податків, а в нинішній ситуації – закордонних платників податків та спонсорів, потрібно в законному порядку відкрити кримінальне провадження. Щодо того, хто цей «х…й» сховав за парканом, попередньо, щоб не забути місце поховання, залишивши на огорожі чорну мітку.
«Улюбленіша стаття нині в кримінальному кодексі на всі випадки життя, 111-а, – просвітлював сбушник Анатолій коханку. – Припустимо, Галю молода, ти пишеш до СБУ заяву про те, що якийсь громадянин, бажано уродженець Російської Федерації, мешканець Криму чи Донбасу, сховав за вказаною тобою адресою за парканом «х…й», щоб таємно переправити цей «х…й », за першої нагоди, нелегально на окуповану загарбником територію!..».
Галина Іванівна, незважаючи на дев’ятий десяток свого життя на цій грішній, перекопуваній нею землі, мала, як уже зазначалося вище, високу кмітливість. Вже надвечір того ж дня на столі у сбушника Анатолія лежала підписана нею заява. В якості фігуранта – укривача від патріотичних співгромадян якогось «х…я» – Галина Іванівна обрала свого сусіда-недруга, з яким протягом приблизно двадцяти останніх років конфліктувала і вона, і її син, що бігає від ТЦК.
«Супер!», – захопився заповзятливою коханкою Анатолій і дав хід заяві. Каральна машина щодо сусіда-ворога закрутилася.
За ним було встановлено негласне спостереження, його телефони прослуховувалися, його сусіди опитувалися… Через деякий час, поступаючись щоденним наполегливим умовлянням Галини Іванівни, Анатолій вмовив старшого слідчого СБУ Регеду Едуарда Миколайовича провести обшук у пошуках запарканного «х…я».
Регеда Едуард Миколайович погодив майбутній обшуковий захід із прокурором Київської обласної прокуратури Ґонтарем Андрієм Ігоровичем, і перший склав, а другий підписав до Солом’янського районного суду прохання, щоб слідчий суддя дозволив їм провести за парканом обшук з метою вилучення «х…я».
І слідчий суддя дозволив їм обшукувати будмайданчик і вилучати як незрозуміло якийсь доказ «х…й». Тим більше, що старший слідчий Регеда Едуард Миколайович умів фабрикувати документи, в даному випадку стверджуючи, що приховування за парканом якогось «х…я» сусідом-недругом Галини Іванівни завдає і буде наносити державі непоправну шкоду у вигляді зради.
У призначену керівництвом Київського обласного СБУ годину старший слідчий Регеда Едуард Миколайович на чолі групи оперативних співробітників, відеооператора та двох понятих прибули на будмайданчик. Цього дня за наказом Анатолія Галина Іванівна заборонила виходити на археологічні розкопки своїм колегам, пообіцявши, що якщо Анатолій взявся за пошуки «х…я», то він його неодмінно знайде.
Відразу серед стареньких виникла суперечка, хто з них гідніший у праві володіння майбутнім знайденим «х…єм». Галина Іванівна швидко охолодила їхні фантазії, оголосивши, що «х…й» перебуватиме у неї на зберіганні і перебуватиме під її опікою, а своїм подругам з сьогоднішніх пошуків вона здаватиме «х…й» в оренду.
Оренду платну.
Останнє, що стосується плати за користування майбутньою знахідкою, викликало обурення та бродіння у лавах колись згуртованих соратниць, але Галина Іванівна вразила їх чарівним аргументом:
«У кого з вас є сорокарічний коханець Анатолій, вірний супутник та патріот?».
Звісно, у жодної з соратниць такого Анатолія не було. І суперечка завершилася повною та остаточною перемогою Галини Іванівни.
Тим часом Регеда Едуард Миколайович та очолювана ним група розпочали розкопки. Особливою старанністю у процесі виділялися опер Сашко та відеооператор. Останньому здавалося, що він тут головний і все йому не подобалося на будмайданчику:
«Могли б розчистити місце для відеозйомки».
Оперу Сашку настільки хотілося випередити колег-сбушників у пошуках, що він буквально нігтями рив утоптану старенькими археологами землю. І йому нарешті пощастило.
«От, знайшов!», – заволав він, витягаючи з-під уламків цегли щось засохле й чорне.
«Це схоже на собачий «х…й», – авторитетно заявив Едуард Миколайович Регеда.
«Не «собачий», а собачачий», – чемно поправив Едуарда Миколайовича відеооператор, який, як виявилося, був великим фахівцем з пошуків «х…їв».
Між ним та старшим слідчим Регедою розгорнулася дискусія про те, як правильно внести до протоколу обшуку знайдений опером Сашком артефакт. Переговори, що тривали, неввічливо перервав Анатолій. Він забрав знахідку до своїх рук:
“Зараз порадимося з експертом!”.
Експерт із «х…їв» увесь цей час тупцювала за парканом у передчутті дива. І диво відбулося! Анатолій приніс Галині Іванівні знахідку.
«Анатолій, – одразу визначила Галина Іванівна, – він же мертвий! Шукайте живого!».
Анатолій повернувся до групи та вказав їй новий напрямок пошуків «х…я».
На вістрі цього напряму виднілася будка, розміром трохи більше за собачу (чи собачачу?), в якій, ймовірно, хтось жив.
Оператор побіг, спотикаючись і знімаючи, як Едуард Миколайович Регеда намагається відчинити зачинені зсередини двері. У будці точно хтось був. Найімовірніше, викрадач «х…я», і, звісно, державний зрадник.
Щоб запобігти викраданню відшуканого майна, Едуард Миколайович Регеда дав команду оточити нежитлове, але кимось обжите приміщення. Наказ був абияк виконаний.
Старший слідчий СБУ особисто заглянув у напівзасклене вікно. На тапчани спав якийсь чоловік у лахмітті. Слідчим чуттям Едуард Миколайович Регеда відразу відчув, що «х…й» захований саме тут, а сплячий – агент іноземної розвідки сусідньої держави, який готується або вже здійснив державну зраду з таємною передачею «х…я» своєму фсбшному куратору.
Подальший розвиток подій старший слідчий СБУ Регеда фіксував уже власним проникливим поглядом. Поруч із ним до вікна протиснувся сбушник із камерою.
За командою Едуарда Миколайовича Анатолій почав бити ногою у двері. Чоловік на тапчані підстрибнув і злякано озирався: шлях відступу через вікно йому було відрізано двома невідомими тілами.
«Х…й у тебе?», – волав з-за дверей Анатолій.
Агент іноземної розвідки сусідньої держави на секунду задумався, торкнувся рукою свого причинного місця і щиро зізнався:
“У мене!”.
«Візьми його в руки, відчиняй повільно двері та виходь!», – скомандував Анатолій.
Агент іноземної розвідки змушений був підкоритись наказу. Саме в такому стані його зафіксував відеооператор, який залишив Едуарда Миколайовича Регеду і приєднався до Анатолія.
«Галю! – вигукнув Анатолій. – Йди сюди! Знайшли твій «х…й!».
З вулиці на будмайданчик повільно впливла Галина Іванівна, яка заворожено дивилася на руки агента іноземної розвідки, які не встигли передати дорогоцінний для неї «х…й» до сусідньої держави.
«Я завжди вірила написам на парканах», – закричала Галина Іванівна, звертаючись уже не стільки до свого коханця Анатолія, як до всієї сбушної групи, включаючи двох понятих…
Прокурор Гонтар Андрій Ігорович теж свято вірив цим написам, як вірили всі присутні, що брали участь у пошуковій х…вій операції сбушники, включаючи тих оперів, які між собою тихо бурчали і обзивали Едуарда Миколайовича різними непотрібними словами, на кшталт «мент» і «презерватив». Ця свята віра ґрунтувалася на знанні того, що всі ці написи поширювалися під чуйним керівництвом їхньої доблесної «контори».
«Чому?», – запитала Анатолія Галина Іванівна.
Анатолій, подивившись цій наївності не навченим життям подруги, зітхнув і відповів щиро:«Головне у нашій нелегкій справі – не вийти на самих себе!».
