Хто ці горезвісні «вони» і як вони користуються благами, які належать всім нам – відповідь читай нижче!Що мали – …У 1991 році, після розпаду Радянського Союзу, Україні дісталося у спадок наймогутніше військове формування в Європі. Воно включало в себе:
– 4 військові армії;
– 1 танкову армію;
– 1 армійський корпус;
– 3 корпуси протиповітряної оборони;
– 43-ю ракетну армію;
– важку бомбардувальну стратегічну авіацію і т.д.
Чисельність військ цього угруповання становила майже 1 мільйон осіб. Озброєння цього формування складалося з:
– танків – близько 9 тисяч;
– бронемашин – 11 тисяч;
– артилерійських систем – 18 тисяч;
– літаків і вертольотів – близько 3900;
– міжконтинентальних балістичних ракет зі своїми стратегічними боєзарядами – 176 ракет;
– окремо оперативно-тактичних і тактичних ядерних боєзарядів – 2883 одиниці.
Крім того, на стратегічних військових базах і складах в якості недоторканного запасу, розрахованого на мобілізацію 10 (десяти!) мільйонів чоловік (тобто як мінімум – 5 (п’яти!) фронтів) у разі ворожого нападу, зберігалося озброєння, військової техніки, продовольства, амуніції та іншого військового майна – за оцінками іноземних експертів – на 89 (вісімдесят дев’ять!) мільярдів доларів США.
Ось це спадщина, що дісталася нам від тих, хто пройшов громадянську війну, колективізацію, голодомор, Велику Вітчизняну і відновлення після неї народного господарства наших дідів та батьків і повинно було стати достатньо надійною основою для формування Збройних Сил незалежної України. Всього-то й треба було: провести повну інвентаризацію майна і по-господарськи використовувати його в інтересах військового будівництва в країні, в інтересах України! Проте, багато хто, нині голосно кричущі на тему процвітання країни, думали і діяли інакше.… не зберігали!
Розпоряджатися цим багатством стали люди, наближені до державного управління. До них тут же приєдналися так звані «комерсанти у погонах». Потім до створеного симбіозу присмокталися «жирні коти», вже відкрито грабували все, що можна: армії., народ, державу. Розмах корупції у Збройних Силах України досяг небувалих розмахів. Озброєнням та військовим майном торгували усі!
31 грудня 1991 року Президент України видає Указ за № 28, яким створюється сумно відомий Комерційний центр при Міністерстві оборони. Але не минуло й місяця, як за поданням прем’єр-міністра України В. Фокіна 20 січня 1992 року виходить новий президентський Указ про створення Державної компанії «Український дім». Ця компанія наділяється надзвичайними, але протизаконними, повноваженнями: вона має право на безліцензійний продаж іноземним державам і приватним фірмам наднормативних запасів товарно-матеріальних цінностей, а також має право на здійснення експортних операцій з продажу за кордон озброєння і військової техніки погодженою з Міністерством оборони України номенклатури цих озброєнь і військової техніки!
Після цих президентських Указів торгувати зброєю, військовою і спеціальною технікою стали навіть громадські та неприбуткові організації, які, відповідно до Закону України і своїми статутними положеннями взагалі не мали право на здійснення будь-якої торгівлі! Піонером серед цих організацій став так званий Міжнародний громадський фонд «Ділова діаспора України», президентом якого став заступник Голови Верховної Ради України 12-го скликання Володимир Гриньов. Членами цього фонду складалися Анатолій Сергійович Матвієнко, Олександр Вікторович Задорожній, Віктор Іванович Антонов та інші. Слід зазначити, що, представляючи 28 лютого 1992 року у Міністерство юстиції документи для реєстрації цього фонду, його керівники скріпили ці документи гербовою печаткою секретаріату Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Безконтрольна торгівля зброєю стала набирати обертів. У 1996 році нашу військову спадщину розпродавали наліво і направо близько 114 фірм і компаній!
Грабувати – так мільйони!
Розмах торгівлі українською зброєю не залишився без уваги світової громадськості. Першими порушеннями міжнародних зобов’язань України стали поставки зброї до Хорватії та Боснії. Як заявив експерт Центру з питань оборони Лондонського університету доктор Джеймс Гоу, постачання Україною великих партій зброї до Хорватії здійснювалися виключно на неофіційному рівні. Вони політично не мотивовані і продиктовані лише фінансовими розрахунками.
Факти про неофіційні постачання української зброї до Хорватії підтверджуються воєначальниками колишньої Югославії, а також повідомленнями в сербській і хорватській пресі. Про наявність величезного тіньового сектора, що займається торгівлею зброєю на міжнародному рівні, знають і в МВС, і в СБУ. Наприклад, під час міжнародної конференції «Європейська співпраця в боротьбі з тероризмом і міжнародною злочинністю», яка відбулася в Києві в 1996 році, повідомлялося, що СБУ розкрила і запобігла грубі порушення закону в ході здійснення зовнішньоекономічних операцій деякими підприємствами Мінмашпрому України. Зокрема, зупинена реалізація контрактів на постачання вибухових речовин іноземним фірмам, під прикриттям яких діяла міжнародна терористична організація «Тигри звільнення Таміл Ілама».
Фактично, офіційні державні організації, що займаються торгівлею зброї, були ширмою і здійснювали не більше 20% операцій з поставки критичного товару з України. Інші 80% торгівлі були в руках тіньових структур. Високий рівень секретності даних про кількість і найменування організацій, що отримали право на торгівлю зброєю, і дозволяє існувати тіньовому сектору в Україні. Але і ця таємність ні-ні, та й дає збої.
Наприклад, одним із засновників українського чорного ринку з торгівлі зброєю став уродженець Києва, громадянин світу Дмитро Стрешинський. Саме він за допомогою заступника міністра оборони України генерала І. Олійника зумів перепродати за підробленими документами понад тисячу тонн українського озброєння і техніки (кримінальна справа відносно нього так нічим і не закінчилася!).
За Стрешинським в Україну стали часто заїжджати відомі Інтерполу підпільні торговці зброєю Шульц і Шальк-Голодковський. Прикриваючись високопоставленими покровителями, вони «вибивали» в Міністерстві оборони зенітно-пускові ракетні комплекси «Тунгуска», «Тор», різні види ракет, стрілецьку зброю і боєприпаси.
Трохи пізніше колишній генеральний директор ТОВ «УкрАвіаЗаказ» Євдокимов В.В. в порушення вимог міжнародного Режиму контролю за ракетними технологіями, членом якого Україна є з 1998 року, за підробленими документами організував в квітні 2000 року вивіз авіатранспортом в Китай 6 (шести!) крилатих ракет повітряного базування великої дальності Х-55 СМ. У червні 2001 року Євдокимов В.В. незаконно вивіз ще 6 (шість!) крилатих ракет до Ірану.
За ці протизаконні діяння колишній гендиректор Євдокимов В.В. рішенням Апеляційного суду Київської області засуджений на 6 (шість!) років позбавлення волі.
Де-юре і де-факто
До сьогоднішнього дня громадськість України не отримала відповіді на питання: чи існує проблема розрахунків з Російською Федерацією за боєзаряди ядерної зброї, вивезеної до Росії і яка їх реальна кількість і вартість?
Невеликий екскурс в історію. 24 жовтня 1991 року Верховна Рада України заявляє про без’ядерний статус України. Потім слідують Алма-Атинскі Мінські угоди 1991 року і Тристороння Заява президентів Росії, США та України від 14 січня 1994 року, де були вироблені домовленості щодо надання справедливої та своєчасної компенсації Україні за ядерні боєприпаси, що вивозяться до Росії для розукомплектування і знищення.
Тобто, за вивезені з України стратегічні ядерні боєзаряди, Росія повинна поставити в Україні 1800 тепловиділяючих зборок для атомних електростанцій, а за тактичну ядерну зброю на суму 400-520 мільйонів доларів США з урахуванням утилізації, буде проведений взаємозалік боргу за енергоносії.
А ось як стало насправді.
Згідно з «Віденської Конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів» від 8 квітня 1983 року, тактичну ядерну зброю, боєзаряди і майно до нього на період їх вивозу до Росії були державною власністю України.
За твердженням фахівців, тактичну ядерну зброю, в порівнянні зі стратегічним, просто і легко в обслуговуванні, має більш тривалий термін експлуатації і термін зберігання без заміни відповідних частин і компонентів за вимогами ядерної безпеки. Тому, ця зброя могла і повинна була залишатися в Україні до 2010 року. Вивіз тактичної ядерної зброї з території України необхідно було проводити одночасно з заліком боргу за енергоносії. Про це ж говорить і постанова Верховної Ради України від 9 квітня 1992 року (№ 2264-ХII): «Вважати за доцільне не вивозити з території України тактичну ядерну зброю до розробки та введення в дію механізму міжнародного контролю за його знищенням з участю України.
Рекомендувати президенту України вступити в переговори з керівниками ядерних держав світу щодо комплексного розв’язання проблем, пов’язаних з ліквідацією ядерної зброї».
Але вивіз тактичної ядерної зброї, що почався в листопаді 1991 року, не зупинявся, а, навпаки, здійснювався з невиправданою поспішністю до 6 травня 1992 року, коли була вивезена остання партія цієї зброї.
Ця поспішність пояснювалася просто. Після того, як тактичну ядерну зброю було вивезено з України, у деяких фахівців виникли підозри щодо навмисної, на їхню думку, фальсифікації в обліку ядерного озброєння, переданого Російській Федерації, у бік зменшення його кількості, і в зменшенні його вартості.
1. Тактична ядерна зброя, вивезена з України, оцінювалася фахівцями в 1,5 мільярда доларів США, а не в 400 – 520 мільйонів доларів.
2. За документацією та обліком, що знаходяться в Україні, було вивезено 2633 одиниці ядерних боєзарядів, фактично в Росію доставлено 2883 одиниці ядерних боєзарядів. Таким чином, різниця між кількістю переданих Україною і прийнятих Росією ядерних боєзарядів становить 250 (двісті п’ятдесят!) одиниць!
Постановою Верховної Ради України № 87-IV від 11 липня 2002 року створюється Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України з перевірки фактів незаконної торгівлі зброєю і військовим майном та їх незаконної передачі в інші країни. Ця комісія, отримавши відповідні документи про таємниче зникнення 250 одиниць ядерних боєзарядів, звернулася до СБУ за роз’ясненням (супровід програми ядерного роззброєння України здійснювалося саме цією силовою структурою). І отримала таку відповідь (№ 1756 від 30 листопада 2002 року):
«Службою безпеки України в межах компетенції опрацьовано питання щодо обставин вивозу з України протягом 1991-1992рр. ядерних боєзарядів … Встановлено, що у ході переговорів між делегаціями РФ та України, які проведено 12 – 15.08.02 р. у Києві згідно з дорученням Прем’єр-міністра України (А. К. Кінаха – Г.У.) № 1704 від 4.07.02 р., представників РФ проінформовано про те, що при опрацюванні ліквідаційних актів ЯБП Українськими спостерігачами виявлено 14 одиниць ЯБП, які не проходили по книгах обліку, але належали Україні і булі вивезені до Росії для знищення.
З огляду на зазначене українська сторона ініціювала питання стосовно надання нашій державі компенсації за ці 14 одиниць ядерних боєзарядів.
Російська делегація прийняла до відома вказану інформацію … »
Взаємозаліки і найбільша таємниця сучасності
Отже, українські спостерігачі знайшли лише 14 необлікованих із 250 неврахованих, але вивезених з України в Росію ядерних боєзарядів. І не дивно! Адже пройшло стільки часу!
Нагадаю, що вивезення останньої партії грізної зброї відбулося 6 травня 1992 року, а українська делегація інформує російських колег про зникнення лише в середині серпня 2002 року. Через 10 (десять!) з гаком років! Російській стороні нічого іншого не залишалося, як «взяти до відома» інформацію.
Поспішність при вивезенні ядерної зброї та відверта повільність при отриманні компенсації за неї насторожують не тільки українських спостерігачів. Лише через 5 (п’ять!) з гаком років після передачі Україною Росії останньої партії ядерних боєзарядів, а саме 30 жовтня 1997 року між урядом Російської Федерації і урядом України було підписано Угоду про взаємний залік заборгованості за поставлені енергетичні ресурси і за розчеплювані матеріали (прем’єр-міністр Пустовойтенко В.П. – Г.У.)!
Відповідно до ст.1 цієї Угоди, сторони здійснили залік заборгованості Української Сторони в сумі 250, 171 млн. доларів США. Заборгованість виникла в результаті реалізації міжурядових угод про торговельно-економічне співробітництво в 1993-1994 роках, у тому числі за нафту, поставлену в 1993 році російськими нафтовидобувними підприємствами, на суму 119,450 млн. доларів США, а також за нафту, нафтопродукти та інші матеріально- технічні ресурси, поставлені відкритим акціонерним товариством «Росконтракт» у 1993-1994 роках Державному комітету з матеріальних ресурсів України, на суму 130,721 млн. доларів США в рахунок компенсації Російською Стороною вартості розщеплених матеріалів, витягнутих з тактичних ядерних боєприпасів, вивезених з території України на територію Російської Федерації в 1991-1992 роках, що складає 450 млн. доларів США.
Простий арифметичний підрахунок показує, що з суми в 450 млн. доларів залишається 199,829 млн. доларів. Цей залишок Російська Сторона зарахувала в порядку погашення частини державного боргу України за державними кредитами, наданими Російською Федерацією 26 травня 1993 року (прем’єр-міністр Л. Д. Кучма – Г.У.) і 20 березня 1995 року (прем’єр-міністр Є.К . Марчук – Г.У.) в сумі більше 3 (трьох!) мільярдів доларів США, з терміном погашення до кінця 2007 року!
Куди витратилися кредитні гроші? Питання про походження і призначення цих кредитів, до сьогоднішнього часу не віднесених до державного боргу України, залишається найбільшою таємницею української сучасності. Згадана вище Тимчасова слідча комісія поцікавилася копіями документів на фактичну поставку нафти, нафтопродуктів та інших матеріально-технічних ресурсів в рахунок зарахованих Угодою 250,171 млн. доларів. Міністерство фінансів України у листі № 31-073-2-4/4248 від 15 листопада 2002 року повідомило, що таких документів у міністерстві немає, і взагалі Міністерство фінансів України залік і списання цієї заборгованості не проводило!
Та й звідки взятися цим документам! Та ж Тимчасова слідча комісія встановила, що організації-боржники і підприємства, які отримали матеріально-технічні ресурси, були навмисне ліквідовані або реорганізовані. На балансах структур, створених замість ліквідованих боржників, визначені урядом України борги не враховувалися.
Наприклад, постановою Кабінету міністрів України № 61 від 27 січня 1993 року, підписаною прем’єр-міністром Кучмою Л.Д., визначено, що питання закупівлі та постачання продукції, сировини та інших товарів на кліринговій або взаємопов’язаній основі за міжурядовими угодами про торговельно-економічне співробітництво, покладені на Державний комітет з матеріальних ресурсів.
Як тільки Кучма Л.Д. став президентом України, він своїм Указом № 789/94 від 21 грудня 1994 року ліквідував цей комітет і створив Державну акціонерну компанію «Укрресурси». Чомусь заборгованість ліквідованого комітету на баланс ДАК «Укрресурси» не приймалася, ніяких фінансових документів, розрахунків та інших архівних матеріалів щодо фінансово-господарської діяльності цього комітету в ДАК «Укрресурси» взагалі не передавалася.
Крок наступний зробив прем’єр-міністр Кінах А.К. Постановою Кабінету міністрів України № 503 від 11 квітня 2002 року він запровадив ДАК «Укрресурси» в структуру Державного комітету з державного матеріального резерву.
Таким чином, заборгованість суб’єктів підприємницької діяльності перед державою до цих пір, шляхом певних маніпуляцій під приводом реформування, залишилася не погашеною.
А рік 2007-й не за горами! Враховуючи, що сьогоднішнє населення України складає вже менше 47 млн. чоловік, і існує тенденція до зменшення народонаселення країни, в 2007-му році кожен житель України, включаючи новонароджених, буде винен Росії приблизно по 70 доларів за кудись і кимось витрачені більше 3 мільярдів!
Як народжуються газові принцеси і газові королі
У I кварталі 2000 року частина неоплачених поставок використаного природного газу, без віднесення їх до державного боргу та без отримання згоди Верховної Ради України була погашена шляхом передачі Російській Федерації державного майна (важких стратегічних бомбардувальників Ту-160, Ту-95 МС, крилатих ракет та обладнання) на суму 275 мільйонів доларів США за принципом залишкової вартості.
Мимоволі виникає запитання: чому передача цього стратегічного військового майна була передана за залишковою вартістю, тоді як погашення заборгованості за природний газ розраховувалося за ринковими цінами? Адже внаслідок цього тільки по ракетах Х-55 СМ випуску 1990-1991 рр.. (нові, сучасні, зберігалися на складах, використовувався коефіцієнт – 0,5) упущена вигода для Міністерства оборони України склала більше 1,5 мільярда гривень (більше 300 мільйонів доларів США)!
До того ж, слід зазначити, що Угода між урядом Російської Федерації і Кабінетом міністрів України від 8 жовтня 1999 року про передачу Російській Федерації важких бомбардувальників Ту-60, Ту-95 МС, крилатих ракет повітряного базування великої дальності та обладнання до сьогоднішнього часу встановленим порядком не ратифікована, а лише затверджено прем’єр-міністром України Пустовойтенко В.П. постановою КМУ № 2032 від 2 листопада 1999 року!
Вакханалія з боргами за газ і спроби розрахуватися за них військовою технікою тривали протягом останніх років. Наприклад, «господарювання» над НАК «Нафтогаз України» Ігоря Бакая під пильним оком государевим загнало Україну в глибоку боргову яму.
Відомо, що 40% всіх продажів природного газу в 1998 – 2000 роках контролювали комерційні фірми І. Бакая – «Інтергаз» та її дочірні структури. Вже в 1999 році борг «Інтергазу» перед НАК «Нафтогаз України» становив близько 197 мільйонів доларів США при повній заборгованості компанії в 275 мільйонів доларів. І. Бакай продавав мінімум 12 мільярдів кубічних метрів газу через цілий ряд трейдерів і дочірніх компаній і мав річний прибуток близько 60 мільйонів доларів США. Ласим шматочком діяльності І. Бакая був перепродаж газу в країни Східної Європи, об’ємом 7-8 млрд. куб. м. щорічно! Причому продавав за ціною ринковою!
Варто було Туркменістану відмовитися від поставок природного газу в Україну із-за хронічного неплатежу за спожитий газ, І. Бакай у 1999 році приймає рішення почати несанкціонований відбір російського газу з труби. Таким способом було отримано близько 18 мільярдів кубометрів газу на суму 1,43 мільярда доларів США. 18 мільярдів кубометрів – це річний видобуток газу в Україну. Неважко підрахувати, що І. Бакай перепродував газ за ціною приблизно 80 доларів за 1 тисячу кубометрів!
Генеральна прокуратура України 29 січня 2003 року порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.5 ст.191 (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем), а також ч.2 ст. 364 КК України. Результату від порушення цієї справи аж ніякого! Як була велика сума заборгованості, так і залишилася. А перед Міністерством оборони України за стратегічне військове майно, передане у 1999 році Росії, НАК «Нафтогаз України» не поспішає погасити заборгованість, яка станом на грудень 2005 року становить більше 300 мільйонів гривень (більше 60 мільйонів доларів США)!
І – щодо отримання від Росії «ТВЕЛів» (тепловиділяючих елементів) за вивезені з України стратегічні ядерні боєзаряди. Перший віце-прем’єр України Юрій Єхануров у листі № 20-1217/4 від 23 квітня 2001 року повідомив, що за вивезені стратегічні ядерні боєзаряди в Україні протягом 1994-1999 років було поставлено з Росії ядерне паливо – 2685 тепловиділяючих збірок для українських атомних станцій на суму 792,2 мільйонів доларів США.
Оскільки це паливо було безкоштовно передано на атомні станції, де було вироблено електроенергію на суму більше 3 (трьох!) мільярдів доларів США, то виникає питання: а куди зникли ці гроші?
Питання зависло у повітрі. На нього не відповіли Тимчасовий слідчій комісії ні в 2002 році, ні пізніше, а ні Генеральна прокуратура, ні МВС, ні СБУ.
Залишається невідомою тема ще однієї загадки. Яким чином і чому паралельним курсом поруч з отриманням безкоштовних ТВЗ (тепловиділяючих збірок) для атомних станцій України виступали дві комерційні фірми-посередники у забезпеченні поставок з Росії ТВЗ з отриманням величезних комісійних винагород. Це фірми «Торговий дім» (керівник Мартиненко Н.В.) і «Бринкфорд» (керівник Жванія Д.В.). Звернемося, зокрема, до ЗМІ. «Газета 2000» від 12 березня 2004 р.: «Мова йде про скандал, який спочатку мав усі підстави стати одним із найграндіозніших в історії незалежної України … ЗМІ неодноразово згадували про цю історію, оперуючи при цьому офіційними джерелами. Посилаючись, наприклад, на підсумки ревізії Міністерства фінансів у Національної атомної енергогенеруючої компанії (НАЕК) «Енергоатом», коли було виявлено, що тандем «Брінкфорд» (Жванія) – «Торговий дім» (Мартиненко) «… з 1997 до початку 2000-го … постачав «Енергоатом» ТВЕЛами (тепловиділяючими елементами – «2000») і вивозив відпрацьовані ТВЕЛи до Росії. Причому при оплаті 250 млн. дол. поставив на 50 млн. дол.»
Діловий тижневик «Галицькі контракти» у вересні 2002 року повідомив ще й таку інформацію: «За даними ревізорів КРУ, посередник «Брінкфорд» на реалізацію електроенергії АЕС заробив 118,4 млн.грн., А виробник« Енергоатом »- 2,7 млн. … У 1998 році «Брінкфорд» був винен «Енергоатому» 411,7 млн. грн.». У 2002 році з цього приводу було порушено кримінальну справу проти низки посадових осіб «Енергоатому». Генпрокуратура обіцяла також «залучити керівників ряду комерційних підприємств, з якими укладалися завідомо невигідні контракти».
Зрозуміло, що зараз, після недавнього «відбілювання» Генпрокуратурою вищезазначених громадян за іншими звинуваченнями, правоохоронцям буде важко потривожити «хороших хлопців, які ніколи нічого не крали».
Як ліквідували сорок третю ракетну Армію
Про це – про обставини розкрадання в особливо великих розмірах майна та військової техніки 43-1 ракетної армії, причетності до цього вищого командування армії детально, з фотокопіями документів викладено у книзі журналіста Анатолія Беня і полковника військової контррозвідки СБУ Петра Творуна «Спецоперація «Нульовий варіант». Правда, відображені у книзі факти зловживання не зацікавили посадових осіб правоохоронних органів.
Адже до цих пір невідома і доля грошей в сумі понад 20 мільйонів доларів США за продані Міністерству оборони Російської Федерації в період 1994-1996 років 24 одиниці стратегічних ракет SS-19.
Крім того, в результаті порушень чинного законодавства в 43-й РА Міністерства оборони України, тільки в питаннях використання державних ресурсів, заощадження матеріально-технічних засобів, вторинної сировини і фондів, державі завдано збитків на суму понад 67 мільйонів гривень (більше 13 мільйонів доларів США ).
Наприклад, з однієї ракети і УКП (уніфікований командний пункт) вилучали 455 г золота, 5 кг срібла і 90 г платини. А скільки всякого добра, в тому числі свинцю, міді, платини, алюмінію і т.п. в самих спорудах – шахтно-пускових установках (ШПУ), УКП, електростанціях, надпотужних кабелях зв’язку. Кожна ШПУ, кожен КПК – це ще і холодильний центр, енергоблок, трансформаторна підстанція, дренажна станція, антенне поле, від 3 до 18 тисяч метрів кабельних ліній і т.д.
Тільки з 300 км кабелю чотирьох видів, що забезпечують життєдіяльність БРК, вийшло 250 тонн міді, 300 тонн свинцю, 600 тонн сталі, 300 тонн поліетилену та інших складових.
Порушуючи Закон України від 5 травня 1999 року «Про металобрухт» та постанова КМУ № 2287 від 13 грудня 1999 року «Про затвердження Положення про порядок реалізації металобрухту, утворення у військових формуваннях», все це добро було реалізовано за безцінь за підписаними командуючим 43-ю РА генерал-полковником В. А. Михтюком договорами з приватними фірмами.
Гроші до державного бюджету не зараховувалися, а використовувалися військовим керівництвом на свій роздум. Можна уявити, за якими цінами реалізовувалися керівництвом сорок третього РА матеріальні цінності під час ліквідації ракетної армії, якщо американський автомобіль «Хаммер», з пробігом 49 тисяч кілометрів, був проданий їм громадянину Обернихіну А.В., який проживає в Криму, за 5 ( п’ять!) тисяч гривень (менше 1 тисячі доларів США).
Напевно, такі автомобілі не потрібні в Збройних Силах України.
Є інформація, що покупця всюдихода «Хаммер» порекомендував генералам ракетної армії житель Києва деякий Яблонський, що іменує себе Великим пріором сатанинського «Ордена тамплієрів». А нагородний меч командуючому 43-ю РА чомусь опинився в Китаївській «штаб-квартирі» «Ордена тамплієрів».
Про «Кольчуги» і ембарго
Про наміри продати станції контролю радіоелектронної обстановки “Кольчуга” в Ірак всупереч міжнародним санкціям, країна дізналася з так званих «плівок майора Мельниченка». Було оприлюднено зміст розмови між президентом України Л. Д. Кучмою і главою СБУ Л. В. Деркачем. З тих пір багато комісії перевіряли весь процес виготовлення «Кольчуг» на Донецькому підприємстві «Топаз» і подальший шлях реалізації цієї техніки Збройним Силам України та іншим країнам.
Починаючи з 1992 року з ВАТ «Топаз» було передано для продажу за межі України (для Росії, Китаю, Ефіопії, Туркменістану) 27 одиниць, в тому числі для державного підприємства «Конус» у Москві – 8 одиниць станції «Кольчуга».
Щодо реалізації «Кольчуги» в Ірак, Тимчасова слідча комісія ВР отримала 30 жовтня 2002 року за № 10/2-18447-01 від Генеральної прокуратури України таку інформацію:
«… Встановлено, що з 1990 року після запровадження Радою Безпеки ООН обмежень на торгово-економічні стосунки з Іраком та повної заборони на постачання озброєнь відповідні заходи вжиті і в Україні. Всі торгівельно-економічні контакти України з Іраком здійснюються тільки в рамках програми ООН «Нафта в обмін на продовольство» та шляхом надання гуманітарної допомоги.
Україна до Іраку станцій «Кольчуга» не поставляла. Звернень щодо надання дозволу на експорт станцій контролю радіоелектронної обстановки «Кольчуга» до Іраку Державна служба експортного контролю України не отримувала.
Таким чином, слідством встановлено, що оприлюднена у засобах масової інформації та Інтернет-виданнях інформація про факти здійснення Україною постачання до Іраку зенітних ракетних комплексів ЗРК С-300, радіолокаційних станцій, а також станцій радіотехнічної розвідки «Кольчуга», які нібито мали місце, у повному обсязі спростована проведеним розслідуванням та здобутими доказами. Тому слідством визнано, що вказана інформація є повністю вигаданою і не відповідає дійсності.
У зв’язку з викладеним, 19 липня 2002 року заступником Генерального прокурора України Атаманюком О.Г. винесена постанова про відмову у порушенні кримінальної справи по епізоду нібито здійснених Україною всупереч санкціям Ради Безпеки ООН поставок до Іраку товарів військового призначення…»
Може бути, і так. Але Анатолій Соломонович Ресман говорив мені, що знає безпосередньо людину, яка продала 4 (чотири!) «Кольчуги» в Ірак! Це було задовго до опублікування плівок, до розслідування комісій.
Йому можна вірити. Тому що він причетний до багатьох тіньових справ, які чиняться в Україні. І підтвердження цьому – нижче.
Міністерство закордонних справ України у листі № 414/12-994-1938 від 29 жовтня 2002 року повідомило, що резолюцією Ради Безпеки ООН № 661 від 6 серпня 1990 року запроваджено повне ембарго на торгівлю з Іраком. Під заборону потрапляють всі товари і послуги, за винятком тих, які поставляються або опиняються в гуманітарних цілях.
Однак, в порушення цих документів і Вассенаарської домовленості, уряд України підписав 9 жовтня 2003 року з урядом Республіки Ірак договір про торгівельне, економічне, наукове та технічне співробітництво і створило постійну спільну комісію з цих питань. У цю комісію був включений Почесний консул Республіки Ірак в Україні Оршанський Юрій Романович. Щодо нього Тимчасова слідча комісія отримала від СБУ наступну інформацію: «Серйозних політичних наслідків та небажаних для України санкцій з боку світового співтовариства могла завдати й несанкціонована державою діяльність громадянина України Оршанського Ю.Р. та керованої ним фірми «Монтаж-Електро» по практичній реалізації домовленостей з Лівійською Арабською Джамахірією на поставку до цієї країни обладнання «подвійного використання».
Саме з Оршанським Ю.Р. хотіла зустрітися американсько-британська експертна група щодо можливості передачі Іраку системи «Кольчуга» у жовтні 2002 року, але … Як повідомили ЗМІ, Оршанський «терміново втік через Москву до Іраку».
Ще один факт реального порушення міжнародних санкцій щодо режиму Саддама Хусейна з боку України – постачання в Ірак технологічного обладнання з виробництва патронів для автоматичної стрілецької зброї.
Експорт технологічних ліній за кордон здійснювався з державного підприємства «Луганський верстатобудівний завод». Для цього були використані мобілізаційні потужності підприємства, що зберігаються на «особливий період». Ці потужності, з порушенням відповідних процедур, були забраковані, з верстатів і устаткування були збиті, зрізані і спиляні номери, країна і рік виготовлення, а також інші розпізнавальні клейма, зняті з обліку і експортовані в Ірак.
Протягом 1998-2002 років на околиці Багдада, де розміщено велике підприємство з виробництва різних боєприпасів, був побудований цех, у якому змонтовано і функціонувало українське обладнання, яке забезпечило повний цикл виготовлення патронів до автомата Калашникова калібру 7,62 мм.
Цех займав площу приблизно з футбольне поле. Продуктивність його – 200 штук патронів за хвилину з коефіцієнтом 0,76.
Для вирішення питань, пов’язаних з монтажем обладнання, налагодженням ліній і здачею об’єкта «під ключ», в Ірак протягом двох років виїжджали близько 30 фахівців заводу. Процес оформлення працівників заводу за кордон здійснювався у режимі високої секретності. Перш за все, всі бажаючі поїхати за кордон робітники і фахівці були змушені звільнитися з підприємства. Закордонні паспорти вони оформлювали як приватні особи (слід зазначити, що після повернення з Іраку вони були відновлені на колишніх місцях роботи – Г.У.). Візи їм були видані для поїздки в Сирію або Йорданію. Ніяких договорів або контрактів на роботу, якою вони займалися в Іраку, з ними не укладалось. Усім «добровольцям» була обіцяна щомісячна зарплата в розмірі 1200 (одна тисяча двісті) доларів США.
За словами деяких працівників заводу, які були в Іраку, розрахунки з ними здійснювалися з порушенням всіх усних домовленостей з фірмою-посередником. Спочатку, протягом 4-х місяців, гроші з розрахунку 1200 доларів на місяць, за вирахуванням 200 доларів на харчування, скрупульозно перераховувалися на раніше обумовлені адреси до Луганська. Пізніше почалися затримки з виплатою зарплати. Ці затримки пояснювалися тимчасовими труднощами. У підсумку, повністю заплатили лише першій групі фахівців, які повернулися до України у вересні 2001 року. П’ятнадцяти фахівцям заборгували від 4000 до 6000 (від чотирьох тисяч до шести тисяч) доларів США за виконану роботу. Ніякого оподаткування та розписів при отриманні грошей не велося.
Керівником групи фахівців був В. Петрікін, за виробництво гільз відповідав майстер цеху № 1 Е. Щербаков. Директором заводу в період прийняття рішення про експорт технології з виробництва патронів до Іраку працював Бондаренко Віктор Степанович.
За фактом незаконного вивезення за межі України технології для створення зброї слідчим управлінням СБУ 3 грудня 2002 року порушено кримінальну справу за ст. 333 КК України. Справа розслідується і до цього дня. Тягнеться вона, здається, для того, щоб сховати під «тайною слідства» весь бруд і кримінал цієї міжнародної афери. Щоправда, деяку частину заборгованості за цей час працівникам заводу все ж виплатили.
Слід зазначити, що на базі колишнього військово-промислового монстра – «Луганського верстатобудівного заводу», який пережив конверсію, масове розкрадання і замовне банкрутство, – через 207 років після його заснування, в 2002 році, компанією «Брінкфорд» (керівник Жванія Д.В.) було створено приватне підприємство «Луганський патрон». У власності держави залишилася лише одна операція – спорядження бойових патронів. Гільзи, капсулі, порох, кулі – все або закуповується приватними структурами за кордоном, або виготовляється на приватному підприємстві, яким став колишній Луганський верстатобудівний завод імені Леніна. Хоча, як показує світова практика, виробництво патронів повинно належати виключно державі.
І ще один факт. Порушуючи взяті Україною зобов’язання не співпрацювати в делікатній сфері з державами, в регіонах яких проходять збройні конфлікти, розпорядженнями КМУ від 2.06.01 р., 12.06.01 р., 13.08.01 р., підписаними прем’єр-міністром України Кінахом А.К. , були передані до Македонії військова техніка та озброєння за залишковою вартістю на суму 52,7 (п’ятдесят два і сім десятих) мільйони доларів США.
Було передано Македонії:
1. Танк Т-72 – 31 шт.;
2. БТР-80 – 22 шт.;
3. Літак СУ-25 – 4 шт.;
4. Вертоліт МІ-24 – 12 шт.;
5. Вертоліт МІ-8МТ – 2 шт.
6. Система залпового вогню «Град» – 6 шт.;
7. Велика кількість авіаційних ракет і ін
Лише на третій рік після передачі озброєння Македонія почала пропонувати (!) за це майно акумуляторні батареї, тютюн і вино.
Скільки ж потрібно Міністерству оборони України тютюну і вина на кожного солдата за цю передану техніку?
Чому у Збройних Силах України багато офіцерів та прапорщиків не можуть отримати квартири?
Нібито, немає грошей на будівництво для них житла. А чому немає грошей? Відповідь на це дано вище. Але наведу ще кілька фактів.
Ось, наприклад, як втілювалася в життя схема для подальшого неврахованого продажу державного майна.
Згідно протоколу наради Міністра оборони України з керівним складом центрального апарату міністерства № 25 від 4 липня 1995 року, було вирішено до 15 липня 1995 року вивчити та сформулювати пропозиції для подальшого використання науково-дослідних суден «Академік С. Корольов» і «Космонавт Ю. Гагарін».
Дорученням віце-прем’єр-міністра України Кінаха А.К. № 19601/96 від 17 жовтня 1995 року Міністерству оборони України було запропоновано внести пропозиції щодо порядку реалізації науково-дослідних суден «Академік С. Корольов» і «Космонавт Ю. Гагарін».
На це Міністр оборони України В. Шмаров листом за № 148/у-206 від 9 листопада 1995 року запропонував: «Враховуючи скрутне становище із фінансуванням, міністерство оборони не спроможне забезпечити утримання науково-дослідних суден «Космонавт Ю. Гагарін» та «Академік З . Корольов»… Вважаю за необхідне надати повноваження Державній судноплавній компанії «Чорноморське пароплавство» (концерн «Бласко» – Г.У.) на продаж цих суден …».
Генеральний директор Національного космічного агентства України О. С. Негода листом за № 1-3/1458 від 30 листопада 1995 року на доручення відповів: «… Державна космічна програма України не передбачає використання цих суден …».
Таким чином, ці унікальні, найкрупніші судна наукового флоту, з безліччю лабораторій і унікальною апаратурою, космічними антенами діаметром по 25 метрів, мають по 2 дзеркальні антени діаметром в 12 метрів, були продані в 1996 році австрійській фірмі “SUD Merkur” за ціною 5 , 8 (п’ять і вісім десятих) мільйони доларів США. Але і ці гроші осіли десь у зарубіжних банках, а Міністерство оборони за цю «операцію» офіційно не отримало ні копійки!
Ось ще приклади. В порушення Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» та постанови КМУ № 678 від 26 червня 1996 року «Про порядок передачі державного майна», за ініціативою керівництва тилу Збройних Сил України були реалізовані десятки військових складів ПММ, аеродромне обладнання, злітно-посадочні смуги і т.д.
Тільки на військовому аеродромі в м. Васильків Київської області, де велося бойове чергування літаків ППО ЗС України, був проданий склад палива з 55 підземними резервуарами, сполучними комунікаціями, з двома пожежними водоймами по 100 кубометрів кожен, з територією в 2,24 га землі директору спільного українсько-йорданського підприємства «Катрін», громадянину Йорданії Абуражух Махеду за ціною 115 тисяч гривень (менше 23 тисяч доларів США!).
Володіючи надлишками резервуарів колишнього військового складу, обсяг якого значно перевищує потреби для утримання і функціонування 4-х приватних АЗС, підприємство «Катрін», у свою чергу, отримує щорічно близько 4 тисяч тонн світлого палива, еквівалентного орендної плати більше 30 фірм, яким «Катрін» надає послуги зберігання палива.
Разом з тим, військова частина, яка була господарем складу, страждала від постійного браку палива для підтримки рівня бойового чергування і для внутрішнього життєзабезпечення.
У результаті такого продажу тільки цього складу, беручи до уваги ту кількість палива, яке протягом 3-х останніх років зберігали там за договорами оренди більше 30 фірм, упущена вигода для Міністерства оборони України склала більше 900 (дев’ятсот!) тисяч доларів США щорічно!
Тимчасова слідча комісія зацікавилася і питаннями використання та експлуатації літаків військово-транспортної авіації. Відповіді на запити комісії, отримані від керівництва ВПС ЗС України, дають підстави стверджувати про відсутність у цій військовій структурі необхідного обліку авіаційної техніки та інформації щодо її місцезнаходження. Як наслідок, частина літаків продана за безцінь, інші приватизовані приватними компаніями, деякі разом з військовими екіпажами здані в оренду й експлуатуються по всьому світу. Є й заарештовані літаки, є просто неповернені на аеродроми базування …
А що ж органи контролю?
Багаторічна тенденція Генеральної прокуратури закриття кримінальних справ, порушених за фактами нелегального продажу озброєння і військової техніки, заниження вартості військового майна та об’єктів, свідчить про те, що за всіма цими справами стоять високопоставлені особи.
(За матеріалами роботи Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з перевірки фактів незаконної торгівлі зброєю і військовим майном та їх незаконної передачі в інші країни (Постанова ВР України від 11 липня 2002 р., № 87-IV)
