Версія для друку

Ялові члени та кореспонденти

З ВИЛАМИ - ЗА НАНУ

Поговоримо про фінансування й долю української науки та й освіти взагалі.

До чого дійшла наша українська наука в особі Національної академії наук!

Колись давним-давно всемогутній академік Євген Патон, друг сумнозвісного Володимира Щербицького (в Інституті електрозварювання імені Патона по блату "працював" син Щербицького) і майже столітній патріарх науки, довів НАНУ до такої межі, що мусив бити чолом не до президента П. Порошенка, не до прем'єра В. Гройсмана, не до голови ВРУ А. Парубія, не до очільниці МОНУ Л. Гриневич, навіть не до свого колишнього віце й багато ще чого колишнього й нинішнього нардепа на ім'я Володимир Литвин, а до Олега Ляшка.

Тепер озброєний вилами Олег Ляшко б'є чолом до голови уряду В. Гройсмана, щоб той не пошкодував НАНУ з бюджету якихось там 600 мільйонів гривень. Бо що таке ці мільйони для бюджету України, коли он Михаил Добкин на себе особисто витрачає мільярди на двотижневий відпочинок? Шістсот мільйонів допоможуть НАНУ залишитися на плаву.

Інакше її треба ліквідовувати, як сказали б колеги академіка АН СРСР (тепер це - РАН) Є. Патона, "за нєнадобностью".

НАНУ з її совковими традиціями й ще більше совковим перестарілим президентом і справді ТРЕБА закривати. За багатодесятилітню яловість. За те, що ця велетенська структура практично нічого не зробила для української незалежності, для українізації України, для справжнього розвою української науки.

І грошики Є. Патон просить не так на фундаментальні дослідження, як на стипендії дійсним членам і членам-кореспондентам цього безплідного анклаву. Ці стипендії, щоб ви знали, є пожиттєвими. Така, бачите, традиція цих державних подачок яловим "ученим" мужам, яку навіть Сталін свого часу не посмів (?!) ламати.

Я вже не раз писав про те, що НАНУ в тому вигляді, в якому вона дісталася незалежній Україні від СРСР, треба реорганізовувати.

Перш за все мають бути вигнані із членів та кореспондентів ті, хто практично ніколи самостійно не здійснив жодного наукового дослідження й не написав жодного рядка власною рукою. Вони - корупційна основа й ракова пухлина академії.

За ними мають піти усі ті доктори й кандидати, провідні-старші-молодші наукові співробітники, лаборанти-секретарки, які прийшли в науку не творити її, а ходити начебто на роботу, але одержувати зарплату відповідно до посади.

Величезні, неповороткі й непродуктивні інститути, центри, відділення, лабораторії тощо мають бути переформатовані в компактні, мобільні й високопродуктивні наукові колективи, здатні здійснювати наукові пошуки далеко попереду сучасного прогресу як глибока розвідка, авангард майбутнього стратегічного поступу України.

Я глибоко переконаний, що НАНУ має зійти зі сцени, а на її місце має повернутися ВУАН - Всеукраїнська академія наук, - як оригінально називалася справді українська академія, очолювана академіками Володимиром Вернадським, Агатангелом Кримським та іншими славними вченими.

Хто знайомий з історією української науки, той знає, що ВУАН за менше ніж півтора десятиліття свого існування зробила для України набагато більше, ніж АН УРСР-НАНУ за декілька десятиліть.

Починала ВУАН свою роботу, до речі, в час страшної розрухи під час українсько-російської війни, яку Москва визначила нам як громадянську, в час такого безгрошів'я, що його навіть уявити не можна. І, як бачите, пішло все найкращим чином: без підвалин, закладених ВУАН, навряд чи й була б АН УРСР - більшовики спустили б українцям хіба що якісь філіальчики російських інститутів.

...Звичайно, президент Петро Порошенко - не гетьман Павло Скоропадський, голова ВРУ Андрій Парубій - не голова Центральної ради академік Михайло Гпушевський, а прем'єр-міністр Володимир Гройсман - не голова Директорії Симон Петлюра.

Не тягнуть вони на те, щоб зрозуміти й усвідомити значення науки для стратегічного розвитку України, бо їм не дано управлятися навіть з тактичними викликами часу - живуть сьогоднішнім днем і керують Україною ситуативно. За такого підходу наука й освіта залишаються й будуть залишатися не тільки недооціненими, але й зневаженими.

Але мені більше болить голова не за керманичів України, не за політиків та урядовців, причетних до науки й освіти, а за самих учених, докторів і кандидатів наук, професорів і доцентів вишів і, звичайно ж, за ту молоду поросль, яка має прийти їм на зміну.

Можливо, колеги, все-таки час проснутися, протверезіти, оглянутися довкола й таки з власної ініціативи перейнятися справами докорінної реформації й українізації науки та освіти в Україні?

Володимир Іваненко

Український Університет

4 листопада 2016 р.

Назад до архіву Версія для друку