Версія для друку
Світлина з інтернету

Якби в нас була мудра влада!

У мене є своє ставлення до старого й кривавого конфлікту на Кавказі в Карабасі. Колись, як перший заступник голови комітету у закордонних справах по кілька разів на рік зустрічався з дипломатами й представниками діаспор обох народів. Радий, що зумів особисто попередити кілька провокацій, які на тлі дуже сильних і важких емоцій легко могли привести до кровопролиття вже на нашій землі між представниками обох громад. Дехто з однієї із них досі на мене злий, що не дав розгорнутися по повній...
 
Я був причетний до напрацювання одного з планів можливого урегулювання, який могла б озвучити Україна. Він не був чимось унікальним, але містив чимало додаткової конкретики й мав також психологічний ухил. Тоді ним не скористалися ні українські дипломати, ні обидві сторони війни. Потім і сам зрозумів, що мої пропозиції були нежиттєздатні, бо не враховували руйнівної й провокаційної ролі Москви. Кремль не для того роздмухував і підживлював конфлікт на всіх стадіях, щоб дати якійсь міжнародній ініціативі його загасити. 
 
Не хочу зараз тут писати своїх оцінок: хто правий, хто ні, хоча в мене є своє власне й чітке позиціонування. Я в своїй душі не нейтральний щодо цього жахіття. Але не маю права досипати солі в чужі рани. Знаю, як болісно на це реагують там і тут. А кожне слово, яке додатково розбурхує пристрасті - це зайвий деструктив і підмога не одній із кавказьких держав, а лише головному набувачу вигод від їхньої війни. Скажу хіба, що вести консультації мені було легше з азербайджанськими урядовцями й депутатами. Вони визнавали можливість компромісів, у тому числі й територіальних. Інша сторона їх тоді не допускала.
 
А ще, зараз, якби в нас була мудра влада, вона мала б максимально продемонструвати хоч якісь миротворчі й посередницькі ініціативи. Їх не врахують і вони не дадуть жодного результату ТАМ. Хіба спокійніше й без підозри та перестороги обидві країни будуть на нас дивитися. Але головний ефект має бути ТУТ. У нас нині на поверхні незрілий та безвідповідальний шмельц у політиці. До них точно будуть підходити представники обох діаспор. Та й самі слуги вже часто мають якісь бізнес-контакти й інтереси в обох громадах. І за пасивної позиції влади вони тут запустять детонацію протистояння обох колосальних діаспор. А азербайджанців і вірмен в Україні дуже багато. І вони вкрай активні та пасіонарні. Чітко визначена й спрямована, хоч і на ілюзорну, але миротворчу мету, позиція влади знищить три чверті поля для таких маніпуляцій українськими елітами в один чи другий бік.
 
А що означає ця страшна війна для тих, хто живе на Кавказі й тих, хто звідти виїхав, але не втратив зв'язків з батьківщиною - це важко навіть уявити. Більше знаю дані з азербайджанських джерел, але й вірменські подають аналогічне. Там пройшли страшні національні зачистки в формах близьких до геноциду в його класичному визначенні. Ті (цивільні!), хто не встигли втекти до приходу озброєних формувань, виживали рідко. А в полон там не брали. Фізичне знищення було основним методом вирішення національного питання. Таке не забувається століттями й не прощається десятиліттями.
 
Колись на переговорах з політики Східного Партнерства ЄС в Стокгольмі мені не пощастило спробувати загладити конфлікт між парламентськими делегаціями Азербайджану й Вірменії. До відвертого рукоприкладства не допустили, так - трохи шарпанини, але енергія ненависті аж струмом била. І в обох маленьких делегаціях домінували жінки... Колись на якомусь міжнародному молодіжному форумі, коли оголосили одну з воюючих сторін і підняли її прапор, друга була готова все зруйнувати, щоб не бачити такого ненависного знамена. А то були майже діти...
 
І зовсім на останок. Цей приклад і пересторога вже для нас. Такий жорстокий і кривавий конфлікт із дуже глибокими душевними ранами в регіоні не один. Є ще протистояння між турками й курдами. Обидва народи мають величезні діаспори в Німеччині. Не забуду, як мені (ну, вмію я знаходити менінгіт на свою задницю й геморой на голову в будь-якій частині світу) "пощастило" опинитися в епіцентрі одного такого протистояння.
 
Це була осінь 1990 року. Ще до остаточного розвалу Союзу мені випала нагода потрапити на конференцію в Кельні. А там тоді ворожнеча між турками й курдами виникала частенько. І от я якогось лиха вирішив пройтися від центру до дому пішки, а на шляху лежав сумнівний "кольоровий" район. Це, лежачи на дивані, по телевізору добре дивитися на подібні конфлікти. А коли спереду ти раптом бачиш масу озлоблених людей з камінням та патиками, які біжать у твій бік, а, обернувшись, розумієш, що ззаду відхід відрізала протилежна ворогуюча спільнота... І доказуй там, що ти не верблюд. Норматив із стрибків у висоту та бігу з перешкодами я здав на відмінно, перескочив через кілька височеньких огорож і зупинила мене лише поліція, яка мчала зупиняти кровопролиття й оточувала район. 
 
От чогось такого в Україні між представниками обох дуже близьких і дружніх нам діаспор я бачити не хотів би. І цьому легко запобігти. Треба тільки маленької дрібнички - трошки розуму в якійсь владній головешці. А з цим у нас - напряг...
 
Назад до архіву Версія для друку