Версія для друку
Світлина з інтернету

Так було. І так залишається

НЕПРИЧЕСАНІ ДУМКИ З ПРИВОДУ ЮВІЛЕЮ ШЕВЧЕНКОВОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка відзначає свій 185-річний ювілей. Викладачі й випускники університету активно вихлюпують на стрічку соцмереж свої принагідні ювілейні емоції. В університеті відбулося урочисте зібрання за участю президента України, який до такої знаменної дати групі університетських співробітників вручив державні нагороди.

Симптоматично, що урочисті заходи відбулися не в червоному корпусі на Володимирській вулиці, де від початку розташувався університет, а в колишньому приміщенні ВПШ при ЦК КПУ, в якому тепер розквартировані два підрозділи університету - інститути міжнародних відносин та журналістики.

Закрадається думка, що нинішній КНУ у такий спосіб відмежовується від російсько-імперської традиції університету Св. Володимира (як від часу заснування називався цей виш) і від традиції радянського періоду, хай і з іменем Шевченка (ім‘я «поета-бунтаря» було присвоєно університетові радянською владою).

У виступі президента наголошено на прогресивній ролі КНУ в розвитку не тільки освіти й науки, але й у цілому України й українського суспільства. Це, власне, й спонукало мене до написання цих нотаток. Я не є випускником цього вишу, але двадцять років свого життя присвятив науково-викладацькій, науково-організаційній та адміністративній роботі в університеті.

Як дослідникові історії культури, науки і освіти, мені трапилося працювати з архівами університету, а також великої кількості його видатних професорів і випускників. Не тільки тих, чиї імена були озвучені у виступі президента. Був я і основним автором знакової книжечки, опублікованої під ім‘ям тодішнього ректора КДУ М. Білого «Роль університетів у системі вищої освіти» (К., 1976).

Усе це дає мені право висловити достить аргументований альтернативний погляд на 185-річну історію провідного київського вишу.

Так, історія університету знає імена численних прогресивних діячів, починаючи від М. Максимовича та Т. Шевченка, включаючи В. Антоновича чи М. Лисенка й закінчуючи М. Шестопалом, П. Богачем та ін.

На жаль, після відходу від ректорства Максимовича, університет Св. Володимира перетворився на осередок політичної реакції й русифікації України, навколо якого на переломі 19-го і 20-го століть гуртувалося т.з. чорносотенство. До речі, із стін університету вийшов такий радянський діяч, як А. Вишинський.

Революційні події 1917 року, коли постала Українська Народна Республіка, не змінили Київського університету. Він залишився на проросійських позиціях, і україноцентричні професори його на чолі з Іваном Огієнком вимушені були ініціювати створення окремого першого Українського національного університету. Так само Київський університет косо дивився і на створення УВАН.

Упродовж усіх років радянської влади університет імені Великого Кобзаря залишався одним із найортодоксальніших освітніх центрів, в якому переслідувалося вільнодумство, особливо - будь-які прояви україноцентризму, ба навіть просто українофільства.

На час розпаду СРСР, незважаючи на горбачовську перебудову, Київський університет залишався вірним компартійним принципам. Мало того, що упродовж майже півтора десятка років незалежності України його ректором залишався колишній член ЦК КПУ. Упродовж наступних років і десятиліть університет зазнав незначних формальних змін, але залишився незмінним за своєю ортодоксальною суттю.

Маючи змогу визначати стратегію вищої освіти й багатьох галузей науки, та й розвиток України й українського суспільства взагалі, Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка навіть не намагався ініціювати випрацювання концепції системних змін чи будь-якого іншого програмного проекту.

Більше того, саме з надр цього університету спливають на поверхню негативні явища, пов‘язані то з комерційним виробництвом дисертацій, дипломних і курсових робіт на продаж, то з плагіатом, то з дерибаном університетської нерухомості. Тим часом якість підготовки фахівців і якість наукових досліджень залишає бажати кращого.

Я розумію, що ці нотатки багатьом здадуться ложкою дьогтю у бочку їхнього ювілейного меду. Із пісні, однак, слова не викинеш: так було за царської Росії, так було за радянської влади і так, на превеликий жаль, залишається за незалежної України.

Володимир Іваненко
Український Університет

31 жовтня 2019 р.

Назад до архіву Версія для друку