Михайло Скорик

СУСАЛЬНЕ УКРАЇНСТВО

Іван ЗАБІЯКА,

журналіст, історик

 

СУСАЛЬНЕ УКРАЇНСТВО

або хронічно нав’язлива ідея

особистого патріотизму

 

Майстер словесних нечистот

Побачивши зміст газети № 232 («Українська літературна газета» за 2018 р.), подумалося: от який завзятий Михайло Скорик – учень Матвія Шестопала!!! Продовжує розробляти, досліджувати його творчість, захищати свого Вчителя, пропагує – та ще й як!!!

ПОМИЛИВСЯ!

Новоспечений член Національної спілки письменників України як з цепки зірвався – продовжує «пропагувати», нав’язувати лише себе, самозамиловуватися. Відповідь наскрізь наклепницька та вульгарна, написана в зневажливо-принизливому, цинічному тоні, одним словом, суцільна маячня.

В кінці статті ми документально розвінчаємо брехливість і клептоманію пасквілянта.

Нашим завданням у рецензії «Приватизований Шестопал» («Українська літературна газета» від 18 травня 2018 р.) на книгу «Компартійна інквізиція», яку нібито сам підготував до видання Мих. Скорик, було захистити особистість Шестопала, його твори від інтерпретування, публікації надто приватних речей, що принизили його. І взагалі зазначена книжка має лише умовне відношення до Матвія Шестопала. Ні на обкладинці, ні на титульній сторінці не зазначено Шестопала як автора, а є лише підзаголовок «Невідома спадщина Матвія Шестопала» (яка не така вже й невідома). І ця книжка в бібліотеках стоятиме не на букву Ш, а на букву С. Отже, самі твори Матвія Шестопала є лише додатком, доповненням до інтерпретації Скорика «На полях біографії», які він не спромігся проінтерпретувати. От Вам і приватизований Шестопал!

Предметом же відповіді пасквілянта стала не конкретна розмова з приводу виходу книги чи з приводу відгуку на неї, а істеричний напад на рецензента у стилі баби Параски/Палажки в одній особі разом взятих, що абсолютно властиво відповідачеві. До того ж, цей пасквіль ним розісланий поштою, куди й кому тільки зміг. Одеський Привоз і в підметки не годиться. Привоз відпочиває.

Змагатися в подібній майстерності з цим чоловіком практично неможливо насамперед тому, що треба мати в собі такий же арсенал словесних нечистот, як і в нього, опускатися до його рівня – базарно-бабського лементу, переконливо говорити на біле чорне і навпаки, змішувати праведне з маячнею і акцентувати лише на маячні, не беручи до уваги будь-яке правдиве зауваження чи інакодумання.

Шестопал цього не заслужив. Думаю, що Він перевернувся в могилі під отим важким обеліском, прочитавши текст відповіді. Свого часу Шестопал записав у своєму фотоальбомі візантійське прислів’я, адресоване партійному діячеві: «Хто скаже левові: твоя паща смердюча?». А тут ніхто не згадував ніякого лева, згадали тільки мишу, але, як з'ясувалося, що від неї сморід, як і від пащі лева.

Хворих, як правило, лікують. Але є одна із небагатьох хвороб, яка й довбнею не лікується, – це хвороба самозакоханості, синдром Нарциса. Нею хворіє наш відповідач, заражений вірусом Нарциса. Живучи під Дніпром, пересварився, пересудився з багатьма місцевими творчими людьми, перебравшись під Київ, створив прецедент, знайшов і тут собі об'єкт та ще й не один для сварки. Він би й зі мною судився за рецензію, але знає, що саме він неправий, тому й зайняв позицію наклепника. Він виступив проти й Голови НСЖУ Михайла Сидоржевського, голослівно звинувачуючи його в корупції (Скорик Михайло. Майдан... письменницький. Обласна організація НСПУ повстала проти зловживань голови Спілки // Україна молода. 2019. 20 лютого. С.4. Режим доступу: https://www.umoloda.kiev.ua/number/3424/ PDF-версія). Скрізь і всюди доводить, який він був і є патріот, правдолюб. Але що конкретно сам, особисто патріотичного зробив на користь України – катма. Все чужими руками. Як та муха, що орала, сидячи на рогах у вола. Чи то обеліск на могилі Шестопала, чи пам'ятний знак на алеї деканів, чи меморіальну дошку, чи твори, чи, так зване, з недрукованого Шестопала, чи музей Шестопала.

Всі ці брехні легко спростувати нашим листуванням, світлинами, але шкода площі газети. Своє чотирикнижжя, яке ми назвали особистим журналістським шоу зима-літо, або сімейним альбомом, автор видав, щоб насправді знову ж таки показати і нав’язати читачеві, суспільству, який ВІН патріот, який ВІН борець за правду. А як з’ясувалося, ПРАВДИ він то й боїться найбільше – як куций ладану.

У патріотизм пасквілянта я не вірю. Не бачу його. Як можна побачити те, чого немає?. Патріоти не впадають в істерику, коли їм кажуть правду, бо самі борються за правду. Вони як воли тягнуть плуга, натираючи ярмом відповідальності не лише шию. Вони мало говорять, а більше роблять: якщо не самі, так із соратниками, яких не обкрадають і не зраджують всього-на-всього за кілька абзаців, не оббріхують.

Та й учнівство його сумнівне. Символічне. У чому воно полягає? Шестопал у нього не читав, не керував дипломною роботою, відповідач не став Його продовжувачем у журналістиці, у викладацькій діяльності, в патріотичній позиції у відстоюванні мови, державності. Весь час наголошує, що Він його Навчитель. Чого ж він навчився в Нього? Людських чеснот? Боротися за правду? Ні. Піаритися, амбітувати – Шестопал цьому його не вчив, він і сам цьому добре навчився. Отже, учнівство його – це спекуляція.

 

Соратник то ненадійний!

Із Мих. Скорика соратник ніякий. Поки йому особисто вигідно. З каменем за пазухою. Без будь-яких громадянських обов’язків. Було щось у нього в юності, заграла кров романтичним патріотизмом, навіть сина назвав іменем Шесстопала, а далі хворобливі амбіції, амбіції, амбіції аж до стосунків з КДБ і – піар, піар і піар такий же само. Патріотизм – це позиція разом із ділом. А тут лише поза.

Відповідач змішав часові явища. Він щось там уже «робив», як я ще був Ваньком. Це цілком зрозуміло. Різниця у віці суттєва – майже на ціле покоління. Чи варто було на цьому акцентувати? Варто тому, щоб в енний раз придумати привід для особистого піару.

Свого часу ця різниця не заважала нам встановлювати обеліск, стелу, меморіальну дошку, готувати до видання твори Шестопала, писати статті... Але після відгуку, коли я займався реконструкцією могили одного з найвидатніших українських культурологів Василя Горленка, саме в цей час відповідач збирав, фальшував, інтерпретував про мене всяку нісенітницю, перетравлюючи її на «какашки» (слово з матеріалу пасквілянта), щоб ними обкидати, обдєлать мене. Є й така хвороба, коли людина абсолютно поза усвідомленням у певному стані обкидає навколо себе своїми екскрементами. Хвороба ця поки що лікуванню не піддається.

Відповідач докоряє мені, що я залучав студентів-боржників чи просто студентів до розшифрування щоденникових записів Шестопала, ніби використовуючи їх. Ніколи не використовував студентів в особистих інтересах, як це роблять окремі викладачі: у зборі, в обробці матеріалів, навіть написанні статей, частин дисертацій і т. д. Відповідач цим самим виступає категорично проти того, щоб нинішнє покоління молоді, вік якого десь такий, як у тих, хто підписував лист на захист Шестопала, долучалося до історії долі Шестопала, його нескореного характеру, тієї епохи, виховувалося на її прикладі і т. д. Прочитати вперше унікальні речі з оригіналу, відчути настрій автора – особливий стан і відчуття. Якщо вони з'являються, то залишаються в пам'яті, в душі на все життя. Прочитати в книжці – вже не те. Прикро, що виховного моменту відповідач не відчув, не зрозумів. А для кого ж тоді видавати твори Шестопала, як не для нинішніх і наступних поколінь? Адже покоління відповідача все знає, бачило, багато хто відчув на своїй шкурі. Видати для самохизування? Схоже, що так.

 

Сепаратизм Михайла Скорика

Скорику, як виявляється, байдуже, що в Інституті журналістики відбулися два круглі столи (2007 р., 2012 р.), присвячені Матвію Шестопалу, його ж Навчителю, які абсолютно нічим не відрізнялися від традиційних наукових конференцій, і кожного разу які закінчувалися гостинністю для учасників. Скорик брав у них участь. Переважно всі ті, хто виступав чи не виступав на цих круглих столах, залишив свої спогади, що вийшли у збірнику на пошану Матвію Шестопалу у серії видань Інституту журналістики «Наукові читання», увійшовши цим самим у журналістську мемуарну документалістику (і це також окрема тема). Скорик дурить усіх, чому його спогадів немає в збірнику «Наукових читань». Він тоді ще був у дорозі до нового Шестопала, відкритим Інститутом журналістики, не готовий був сприйняти Шестопала-науковця, Шестопала-мислителя, враховуючи нові обставини, час та умови. Свою неспроможність він переконливо довів «Компартійною інквізицією». Інакше б не віддавав будь-який документ з архіву Шестопала. Сам би все готував і видавав. А зайнявся самопіаром аж у чотирьох томах. На це вистачило зусиль, часу і коштів. А на свого Навчителя – ні!

А побачивши, що в Інституті журналістики Матвія Шестопала підняли на таку висоту, на якій поки що не перебуває ніхто з жодних деканів, викладачів цього навчального закладу, пасквілянта придавила жаба і він давай потроху виступати ніби активним помічником, а деінде й ініціатором, а потім давай швабрувати з творчістю Матвія Михайловича й дошвабрувався до тяп-ляпства, до його дискредитації, фактично приватизувавши його.

Він вирішив «переплюнути» й круглі столи. Руками Черкаського університету імені Богдана Хмельницького вирішив провести, так звану, Всеукраїнську науково-практичну конференцію (2013 р.). (Хоча рік тому був круглий стіл з нагоди 95-річчя Матвія Шестопала). У черкаській конференції взяли участь більшість тих же учасників, що й у круглих столах, і нічим не відрізнялася від круглих столів в Інституті журналістики. Але пасквілянт носиться із цією конференцією як куриця з яйцем. Заявлений вихід збірника виступів готується, очевидно, й зараз чи канув у лету? Так і залишиться ця конференція в жанрі лише, за висловом відповідача, ««мови пам’яті», а не документалістики». Бо сказавши А, треба сказати й Б. На А в нього вистачило моці, а на Б – вже зась. Хоча самі виступи були варті того, щоб вийшли якщо не окремим збірником, то в університетських періодичних виданнях. Але виступи треба було зібрати саме ініціатором, тобто відповідачем. Але він прокукурікати прокукурікав, а матеріали перекинув збирати університету. Там ніхто цим не займався, бо не вони були «натхненниками». Свою галочку вони поставили. Свою галочку поставив і Скорик.

А стосовно гостинності! Мені до мурашок було соромно дивитися, як народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, харчувався привезеними із собою бутербродами. А хто не взяв таких, задовільнявся університетським буфетом, вистоюючи чергу разом зі студентами.

Як продовження сепаратизму відповідача є його публікація нарису М. Шестопала «Двоє». Знаючи, що цей рукопис є в мене, вже набраний, готовий до друку, він через невістку Матвія Михайловича, яка попросила на кілька днів цей нарис, копію фотоальбому та інші матеріали для ознайомлення в Галини Сидоренко, одержав, копіював, протримавши більше місяця. Дійшло до того, що Галині Петрівні було сказано: в неї нічого не брали. Зате відповідач першим його надрукував. І слава Богу, що воно з'явилося в друці, але ж не таким шляхом. Я тоді нічого не сказав відповідачеві, хоча вважав, що він вчинив непорядно, оскільки до цього часу всі питання вирішували колегіально.

Те ж сталося і з публікацією в «Україні молоді». Організовував її Мих. Скорик. Я надіслав свій матеріал, але він вийшов під іншим прізвищем чи псевдонімом.

Із архіву Матвія Шестопала, який свого часу зіпхнув нам відповідач, мені нічого не вдалося надрукувати тому, що там не було жодної завершеної праці. Такі він лишив собі, які все одно не спромігся підготувати належним чином. І назад архів він не забирав. Ми самі його повернули. Де тепер ці матеріали? Очевидно, сплавив ще комусь чи кудись. А якщо й ні, то годі сподіватися на подальше його опрацювання, оскільки за власним піаром немає коли. Зараз він ніби то намагається реалізувати чергову саме нашу ідею про підписантів листа на захист Шестопала. Їздить, збирає матеріали. Паралельно оббріхує мене. Але, без сумніву, видасть цю ідею за свою. Вона йому вигідна, бо можна добряче пропіаритися, чого не можна зробить на недрукованих працях Шестопала. Нині він зайнявся фіксувати кожне своє «апчхи» і видавати не просто за своє, а й підносити його до рівня, так званої, «документалістики». Проте поняття документалістики в нього своєрідне: його інтерпретування під власним кутом зору, а не подача згідно з оригіналом.

Відповідач погано вивчив архів Шестопала. У ньому не було рецензії «Літературні кізяки на дорогах історії». Ми готували її спочатку за ксерокопією, наданою Миколою Кіпоренком, а потім за оригіналом, наданим Дмитром Онковичем.

Відповідач усе зробив, щоб мій матеріал «Духовне поле Матвія Шестопала» не з’явився у збірнику «Сучасний мас-медійний простір: реалії та перспективи розвитку : матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (12–13 жовтня 2016 р.) [наук. ред. В. М. Каленич]. – Вінниця, 2016», до якого писали кожен свій текст. Цим самим підставив і сина свого кума Анатолія Карася – Максима, який не відповів мені на листа, чому він не відправив матеріал до збірника, хоча сам набився, щоб ми написали. Анатолій Карась, будучи на великій посаді в кінематографії, багато зробив хорошого для відповідача (свого кума) у його скрутні години, але відповідач зумів і з ним побити горшки. І багато років вони не спілкувалися. І тільки в останні роки життя А. Карася помирилися. Скорик «купив» його ста доларами.

Любить пасквілянт розбивати горщики, любить череп’я й череп’я. І обсипає, думаючи, що когось, а насправді – себе – як новорічний засівальник.

Отак поступово відтісняв мене, сепаратизуючи соратництво і дружбу, яких, як з’ясувалося, то й не було. Липовий соратник і друг. Подібний до шовкового шнурка, який обов’язково розв’яжеться у найвідповідальніший момент. Цей шнурок розв’язався в момент підготовки до сторіччя від дня народження Матвія Шестопала. На відзначенні цього свята в Інституті журналістики виступати відмовився. В противагу організував окремо захід у Спілці письменників. Для Матвія Шестопала, переконаний, це плюс. Ніколи не буде зайвим організований захід на його честь. Але все треба робити чистими руками і чистою совістю та душею.

Фактично таким чином і приватизовував Шестопала, йдучи на будь-які конфлікти, роблячи його своїм підручним, інтерпретуючи частину його творів замість того, щоб дати їх за авторським оригіналом, за необхідності прокоментувати їх. А насправді на пам’яті, на спадщині Матвія Шестопала будує свій фальшивий імідж, імідж клептомана і афериста.

Ради Бога! Лиш би на користь Шестопалу! Але користі мало.

Про зраду Скориком обіцянці першій дружині Шестопала Галині Степанівні, не здійснення її надії, ми писали в попередньому матеріалі «Приватизований Шестопал».

 

«Пам’ять» і «вдячність» лицеміра й циніка

Тільки з часом багато чого стає явним, зрозумілим, посідає свої місця.

Коли навчалися діти Мих. Скорика в Інституті журналістики, сам він був тихіший води, нижчий трави: привітний, усміхнений. На круглих столах вів себе обережно. Виступав, показував, скажімо, листа, підписаного на захист Шестопала, але практично його не коментував, не висловлював своєї позиції, думки, а лише констатував, мовляв, це ж документ. Тепер зрозуміло, що це була його лише маска. Він тихо, поступово вписувався як своєрідний лазутчик у шестопалівське середовище, розбурхане саме в Інституті журналістики. Я вже не хочу говорити, що це розбурхання робилося завдяки однієї особи. І цьому є підтвердження самого ж Скорика. І цьому директор В. Різун ніскільки не перечив і не заважав. Вирішуючи питання меморіальної дошки, стели на алеї деканів, відповідач сам нічого не вирішував, бо було кому в університеті це робити. А навіщо, поки навчаються діти? Не дай Боже, ще не так зрозуміють! Батько то він – пошукати такого і важко знайти. Це тепер очевидно, що насправді він був і є звичайнісіньким собі запазухокамененосцем, пристосуванцем.

Саме таким (запазухокамененосцем), провокатором, а ще й єдиносуддею він і проявив себе в обговоренні відзначення сторіччя від дня народження декана Дмитра Прилюка (листопад 2018 р.). Звернемо увагу лише на кілька моментів, особливо, – як на особисте виховання Мих. Скорика, його порядність, так і на журналістську, письменницьку етику, точніше – їх відсутність. Він пише: «Зміст у «формулу нашого фаху» [журналістського. – І.З.] вкладається, на жаль, прислужницько-холуйський: прилюкам-москаленкам-різунам... Про які там три П [Порядність, Патріотизм, Професіоналізм. – принципи М. Тимошика. – І.З.] годилося б мовити? Все, що появлялося в ІЖі, наприклад, про М. Шестопала «освячувалося» комунікативістом В.Різуном. І його НЕДОкомунікативісти це робили свідомо і безчесно з урахуванням політико-ідеологічних сюжетів, як правило «мовою пам’яті», а не документалістики... Така ось нинішня в Україні, я назвав би, сусальна НЕДОжурналістика». Ну прямо як у доповідній записці КДБ! Які сексотські штампи!

Отак просто взяв і вилив відро чи й бочку помиїв, виніс остаточний вердикт Інституту журналістики, в якому одержали вищу освіту його три дочки, вирок усій журналістиці України, в якій працюють його діти і сам віддав чимало років свого життя. Чого ж ти, ПЕРЕДОжурналіст, не перевів їх чи не відправив до іншого навчального закладу, якщо про нього такої думки? А тепер обливати брудом не лише якось, а й конкретно – не по-людськи, не порядно. Як же ти тепер будеш приходити на Журналістську весну, взагалі переступати поріг приміщення ІЖу, дивитися в очі тому ж Володимиру Різуну?

Всі ми не ангели. У кожного в нас є все: й хороше, і бажано б краще. Але це ж треба стільки мати жовчі, щоб так обливати свою ж професію, альма-матір і її представників?!

Володимир Різун просто давав добро, а не «освячував», на укладання збірника на пошану Шестопала і саме він організував, щоб цей збірник вийшов не тиражем сто примірників, як майже всі збірники, а більше тисячі. Саме він зупинив процес ліквідації знака Шестопалу на алеї деканів, проти якого виступили деякі викладачі інституту. І про це я говорив Скорику, він це знав і знає. І тоді він цим був задоволений. А тепер он як!

А чому ж відповідач в одного із «НЕДОкомунікативістів» чи «НЕДОкомунікативіста» (наберуся сміливості, що саме чи лише мене він тут і має на увазі) украв тексти про Шестопала і видав їх за свої? (Про це нижче).

Варто звернути увагу й на згадуваний перелік деканів:«прилюкам-москаленкам-різунам...». А чому в цьому переліку немає ще одного декана – Володимира Рубана? Чи стосується він «прислужницько-холуйського» за Скориком? Чим він кращий? Чи ворон ворону ока не виклює?

Кіпіш навколо мого імені, що я не закінчував факультету журналістики, не знаю особисто Шестопала, пропустимо. Це досить дрібне й мізерне. Правда, саме на таке найбільше й клює наш опонент. Доречніше тут згадати привітання Мих. Скорика на мою адресу в часи нашої «співпраці». Не хотілося б, але конфлікт відповідача самим із собою примушує це зробити.

Пишучи з нагоди мого 60-річчя матеріал, названий автором «Істини плугатар» (!!!), читаємо буквально таке: «Матвій Шестопал на «двомовного язика» поклав свій камінь, камінь гвардії майора-фронтовика, камінь свідомого журналіста-патріота України, камінь науковця-публіциста, не боячись, що за це його мордуватимуть до останнього подиху.

І через десятиріччя саме доцент Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат історичних наук Іван Забіяка не лишень причетний до повернення із забуття цього шестопалівського мужнього спротиву тодішній компартійній владі, а й є одним із тих, хто наполегливо «реабілітуватиме» з ідеологічного ГУЛАГу видатну постать Матвія Михайловича. Маю на увазі ювілейне повноцінне видання наукових читань Інституту журналістики до 90-річчя від дня народження декана М. М. Шестопала, підготовлене, упорядковане, змакетоване й зверстане власноручно Іваном Михайловичем.

П’ятдесят(!) колишніх випускників факультету журналістики розшукав і «мобілізував» до спогадів про свого Навчителя невтомний пошуківець Іван Забіяка. І які імена!» (Такі творять ауру нації. – К., 2014. – С. 212–213).

А тепер із книжки Скорика «Осінь»: «Першийвагомий акорд [виділення наше – І.З.] зазвучав з нагоди 90-річчя Матвія Шестопала, коли завзятий і патріотичний кандидат історичних наук Іван Михайлович Забіяка, доцент Інституту журналістики КНУ ім. Т.Шевченка, зібрав докупи, упорядкував і видав 2008 року спогади його 50 видатних вихованців у книзі наукових читань, присвячених ювілею нашого Великого вчителя. Із цієї іскри й розгорілося справжнє полум’я реабілітації [виділення наше. – І.З.] майже забутого імені провісника шістдесятництва в Україні» (Скорик М. Осінь. – К., 2015. – С. 143)

І т.д. і т.п. Звичайно, спогади не позбавлені багатьох неточностей. Але бачити в них лише недоліки, значить треба бути лише жовчною людиною, незважаючи навіть на те, що йдеться про його Навчителя. Зараз аж страшно читати ювілейну статтю та матеріал із книжки Скорика. Невже це було написано ним?! Так! Це слова самого Скорика!!!

Коли в 2015 р. я встановив у своєму селі меморіальну дошку з нагоди першої літописної згадки села і виставив світлину на ФБ, він відгукнувся: «Михайло Скорик Іване Михайловичу, Ви невтомний оберігач святої пам'яті Українства!»

Вітаючи з днем народження в 2015 році він писав на світлині, на якій я монтую стелу на могилі Матвія Шестопала, яку нібито Скорик виготовив «власним коштом» (про це також нижче): «З Днем Ангела, Іване Михайловичу!» І вдруге: «Іване Михайловичу, вітаю з Днем Ангела! Надсилаю на незабудь патріотичну світлину про Великого Патріота України!», на якій написано: «Руки майстра у слові – Майстерно увічнюють славу Патріотів! 7 жовтня 2015 р. Михайло Скорик. м. Дніпропетровськ».

Так, все це було не так уже й давно, поки пасквілянт і клептоман не вкрав у мене частину тексту. Це злодійство було викрито. І він замість того, щоб вибачитися, почав повсюдно маніаКАЛЬНО обливати мене брудом, не розуміючи того, що цей бруд насамперед липне до нього.

День народження Матія Шестопал 7 листопада (2018) року його учні й шанувальники відзначали на могилі без Мих. Скорика. Це вперше за стільки років! Хоча напередодні дзвонив декому, з’ясовував чи прийде. І це були ті, хто не розділили його позиції у відповіді на відгук. Правда, коли ми прийшли, вже стояли дві благенькі трояндочки. Хоча він завжди приносив чотири й кращі. То ж чи то він злодійкувато приніс дві троянди і не захотів нікого бачити, чи хтось інший? Хоча, судячи з відгуків про вечір Дмитра Прилюка, не скажеш, що він занедужав і не зміг прийти. Телефонні дзвінки до учнів Шестопала видали його. Дзвонив, щоб дізнатися, хто прийде, щоб не зустрітися, бо особисті амбіції вищі від пам’яті про «Навчителя».

Кожна фраза, сказана відповідачем у своєму пасквілі в наш бік, а тепер і в бік альма-матері та професії, дуже легко розбивається об скелі правди. Це може бути досить довга розмова. Можливо, колись і ляже на папір. Принаймні, структуру її вже зроблена його відповіддю. Але цього разу немає перед ким виправдовуватися і спростовувати. Хто мене знає, той знає не таким, яким представив відповідач. А хто повірив Скорикові – Бог йому суддя і відповідачеві – також. Не маю наміру далі розвінчувати лицемірство й цинізм пасквілянта, бо, перефразовуючи вислів: ти йому про Омелька, а він тобі – про Хому, скажемо так: про кого б чи про що б не говорилося Скорику, він все одно буде говорити – про Скорика.

Перейдемо до документів, які дуже любить цитувати та інтерпретувати відповідач. Але ми – без їхньої інтерпретації.

 

«Виготовлений у Дніпропетровську власним коштомгранітний обеліск...»

Ці слова взяті з тексту Мих. Скорика. Курсив наш. «Власним коштом» – це означає, що обеліск нібито виготовив відповідач саме за власні кошти. Аж ні!

Однак спочатку хочу нагадати, що він проставив на цьому ж обеліску дату смерті Матвія Шестопала, свого «патріотичного Вчителя», рівно на два місяці раніше, ніж він помер насправді: 20 червня замість 20 серпня. Тобто – поховав його на ці ж два місяці раніше. І чого це тільки вартувало нам, щоб переконати цього впертого учня у правильності дати смерті, відповідач замовчує. Не на його ж користь! Так само тут треба сказати й те, чиї ж то слова, викарбувані на стелі: «Я сіяв вами прорости і в справах ваших повторитись», бо читач, не дай Боже, ще подумає, що й тут Мих. Скорик майстер на всі руки. Вони належать також учню Матвія Шестопала – але Анатолію Парфенюку. А у фільмі, який називають фільмом про Скорика, а не про Шестопала, він умудрився навіть неправильно процитувати цей напис. І говорити про якусь «документалістику» – це вже реальний діагноз.

А тепер безпосередньо перейдемо до «власних коштів».

У нашій базі даних збереглося повне листування з відповідачем. Ось фрагмент одного з них.

«Від кого:       Skorik Mihajlo <skorikm@yandex.ua>

Кому:    Иван Забияка <zabijaka2003@ukr.net>

Тема:     Re: Календар

Дата:     13 лютого 2012, 23:51:38

 

Підгороднє

13 лютого 2012

Іване Михайловичу, вітаю! [...]

Зробив звіт зібраних коштів на обеліск. Все, як по клавішах вийшло, завдяки моїм однокурсникам,
що прихилилися до ідеї. Я вдячним усім, хто скільки зміг! Хоч я не розраховував на таку активність.
Слава Богу, Пам’ятник стоїть! Це головне!

Михайло Скорик.

 

ЗВІТ ПО КОШТАХ

на обеліск Шестопалу М.М.

листопад 2011 року

1. Колесник С.П. – 1000 грн.

2. Полковенко В.В. – 1000 грн.

3. Доценко Л.А. – 1000 грн.

4. Краслянський А.А. – 1000 грн.

5. Скорик І.М. – $100 = 802 грн.

6. Скорик С.М. – 500 грн.

7. Парфенюки А.Д. – 500 грн.

8. Філатенко А.В. – 505 грн.

9. Маківчук Л.Ю. – 500 грн.

10. Міщенко Н. – 500 грн.

11. Сом М.Д. і Ніна – 300 грн.

12. Власенко І. – 250 грн.

13. Забіяка І.М. – 200 грн.

14. Бабенко В. – 200 грн.

15. Васильчук С.К. – 200 грн.

16. Сидоренко Г. – 20* грн.

Всього: – 8477 грн.

[...]

Мариниченко М.О. та Скорик М.Т. – 1523 (перевезення з Дн-ська до Києва).

Доценко, Краслянський, Парфенюк, Філатенко, Маківчук, Міщенко – то мої однокурсники.
Відгукнулися без примусу, як ті, хто справді поважає Великого Вчителя.

[...]

М.С.»

Цей лист Скорик процитував у своїй же книжці «Осінь» (с. 147–148).
Перші квадратні дужки, то скорочення інформації листа, яка не стосується обеліска. 
У наступних – скороченнях відповідач характеризує одного журналіста. Поки що утримаємося від цитування.
Позначена цифра *(зірочкою) не відповідає правді. Галина Сидоренко здала 200 грн. 
Ця помилка в книжці виправлена і збільшений список благодійників. Отже, зазначена відповідачем сума 
не відповідає дійсності. Реально складає 8657 грн.
Насправді, пам’ятник був дешевшим. А тим більше від зазначеної суми, що вказана в книжці (9657 грн.
Хай відповідач оприлюднить документ, скільки ж він заплатив за нього і скільки залишив собі. 
Але без підробки.
Отак чи «власним коштом», чи «власними зусиллями» відповідач робив практично все. 
Він ніколи не візьметься за справу, якщо немає матеріальної чи піарівської вигоди. 
Це доведено всією його «діяльністю» протягом нашої «співпраці».

 

«Факт «крадіжки» чи якогось «плагіату» слід неодмінно доказувати, а не засмічувати

словесним лахміттям шпальти газети»

Ці слова також Мих. Скорика з його відповіді. Як бачимо, він не лише наполягає, а вимагає доводів його плагіату, та ще й звинувачує. Це ж треба бути таким до запаморочення самовпевненим! Невже він настільки страждає на амнезію чи шизофренію, що не пам’ятає, як читав і викрадав частини тексту? Зупинимося на цьому детальніше.

28 листопада 2016 року на сайті Київського університету імені Бориса Грінченка http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/uchytel-shistdesyatnykiv/#.W_L2IzFc5Wc прочитав статтю Мих. Скорика "Учитель «шістдесятників»" і виявив інтерпретування та ті кілька абзаців, які буквально списані (скопійовані) з моєї передмови до рецензії Матвія Шестопала «Літературні кізяки на дорогах історії» (ми їх наведемо пізніше). Стаття й зараз там висить, але вже без сплагіатованих абзаців, а лише окремих фраз, скажімо, одна з них: «Матвій Шестопал був одним із тих, хто закладав фундамент шістдесятництва в Україні». Тоді й заголовок украдений...

З цього приводу наведемо моє листування з журналістом Валерієм Ясиновським і письменником Володимиром Земляним, які працюють у Київському університеті імені Бориса Грінченка. Відповідач, очевидно, не сподівався на документування цього важливо моменту в моєму житті. І, як з’ясувалося, в його також. Адже він любить документи. Любимо й ми їх.

«Іван Забіяка. Прочитав статтю М. Скорика і, як не прикро, виявив у ній ПЛАГІАТ. Сумно. Немає що сказать, не кажи. Цитуєш чуже, вкажи.

Валерій Ясиновськийвисловив подив смайликом.

Володимир Земляний. Скорик давав посилання на використані джерела, але це ж не наукова публікація, то зноски я «зніс»....»

Ми ще повернемося до використаних джерел.

«Іван Забіяка. І лапки з цитат познімали?

Володимир Земляний. Мова йде прпо використану літературу... [прпо – так у листі. – І.З.].

Іван Забіяка. Ні, мова йде про використання чужих текстів без лапок. А посилання – це інше питання.

Іван Забіяка. пп. Валерій Ясиновський, Володимир Земляний, текст Михайла Скорика "Учитель «шістдесятників»" має бути знятий як зі стрічки [Фейсбуку. – І.З.], так і з http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/uchytel.../... Шкода, але ви підмочили репутацію п. Скорика».

Насправді – останній сам собі підмочив репутацію і поставив своїх знайомих у прикре становище.

«Валерій Ясиновський. Пане Іване, мої шанування! Щоб прояснити ситуацію хто, кому і що підмочував, просив би Вашу електронну пошту. Надіслав би Вам оригінал статті пана Скорика, і Ви б зрозуміли, що крім заголовка й абзацу «Список використаної літератури» (яка не цитується прямо в тексті і на яку в автора нема посилання), ми нічого не змінили. Якщо не враховувати редакційних правок. З повагою і симпатією – В. Ясиновський.

P.S. Був би дуже вдячний, якби Ви навели з цієї статті приклади плагіату, дослівного цитування чужих текстів без посилання на джерело.

Валерій Ясиновський. Пане Іване, як і обіцяв, надсилаю «рукопис» статті пана Скорика. З повагою – В.Я.

Іван Забіяка. Пане Валерію, вертаю статтю з виміченими двома абзацами, де автор не лише плагітував, а й зміщував акценти. Ви також можете звірити з оригіналом, надісланим у попередньому листі. Звичайно, це все на совісті пана Скорика. З ним буде окрема розмова. І його статтю все-таки наполягаю зняти з ресурсів. З повагою – І.З.

Валерій Ясиновський. Пане Іване, щиро дякую за докази. Вони, безперечно, красномовні. [Виділення наше. – І.З.]. Вказані абзаци з матеріалу пана Скорика вилучив. Сумно, але це ще раз підтверджує [...]. З пошаною і прихильністю – В. Ясиновський».

У квадратних дужках – продовження листа. І хоча воно стосується теми й крадія в цілому, але виходить за рамки нашої вузької теми. З етичних міркувань ми скоротили цей лист. Отже, ніякого, за наклепником, «словесного лахміття» і «засмічування», а лише документування. Плагіат виявлений і доведений. Нас лише в черговий раз дивує, як, знаючи, що крав, так зухвало заперечувати.

А тепер обіцяні абзаци зі статті, так званого, автора. Крадене подаємо півжирним курсивом, але без лапок, бо їх немає у відповідача.

М. Скорик

І. Забіяка

Публіцист Матвій Шестопал вважав, що «Літературні кізяки на дорогах історії» – ягоди одного гнітючого українського поля. Страшна і надзвичайно небезпечна динаміка цього заполонення. Вірус фальсифікату історичного жанру в українській літературі добряче таки розмножився. Від фальшування образів – до фальшування епох. Ним заражена практично вся радянська література, яка «оспівувала» історичне минуле України. Соціалістичний реалізм видушував з мистців брехню. Мало кому вдалося пройти по лезу бритви. А коли фальсифікат видає майстер слова (куди по

дітися – П. Загребельний таки майстер), то це в десятки разів страшніше й небезпечніше. Він маніпулює свідомістю не лише сотнями тисяч, мільйонами рядових, а й творчих громадян держави, які підігрівають цю маніпуляцію, схвалюють, сприяють її розмноженню.

Стаття М. Шестопала написана в той момент, коли Спілка письменників України 1973 року висунула твори Загребельного на найвищу премію – Державну імені Шевченка. Схвальних оцінок його історичних романів було повно. Отже, фальсифікат сприйнято «на ура». Інакше й не могло бути. А шкода. Якби стаття М. Шестопала тоді була надрукована, то, принаймні, не один би майстер і підмайстер історичної прози задумався б: чи варто брати в руки швабру й розмальовувати епохальних постатей і самі епохи, інтерпретуючи їх на власний розсуд; висуваючи особисті далекі чи й зовсім неіснуючі версії, факти, події, розкидаючи цим самим «літературні кізяки». Адже рано чи пізно на кожного з них знайдеться свій Шестопал і проведе паралель між правдою і фальсифікацією.

 

Тепер цитати з нашої передмови. Тут беремо в лапки, бо це цитата.

«Літературний швабризм чи «літературні кізяки на дорогах історії» – ягоди одного поля. Страшна і надзвичайно небезпечна динаміка цього заполонення. Вірус фальсифікату історичного жанру в українській літературі добряче таки розмножився. Від фальшування образів – до фальшування епох. Ним заражена практично вся радянська література, яка «оспівувала» історичне минуле України. Соціалістичний реалізм видушував з мистців брехню. Мало кому вдалося пройти по лезу бритви. А коли фальсифікат видає майстер слова (куди подітися – П. Загребельний таки майстер), то це в десятки разів страшніше й небезпечніше. Він маніпулює свідомістю не лише сотнями тисяч, мільйонами рядових, а й творчих громадян держави, які підігрівають цю маніпуляцію, схвалюють, сприяють її розмноженню.

Стаття М. Шестопала написана в той момент, коли Спілка письменників України в 1973 р. висунула твори П. Загребельного на найвищу премію Держави – імені Шевченка. Історіографія схвальних оцінок його історичних романів велика. Отже, фальсифікат сприйнято на УРА і закріпили його цією ж премією в 1974 р. Інакше й не могло бути. А шкода.

Якби стаття М. Шестопала була надрукована, то, принаймні, не один би майстер і підмайстер історичної прози задумався б: чи варто брати в руки швабру й розмальовувати епохальних постатей і самі епохи, інтерпретуючи їх на власний розсуд; висуваючи особисті далекі чи й зовсім неіснуючі версії, факти, події, розкидаючи цим самим «літературні кізяки». Адже рано чи пізно на кожного з них знайдеться свій Шестопал і проведе паралель між правдою і фальсифікацією».

Джерело:Українська літературна газета. – 2012. – 18 травня. – С. 16. Крайня права колонка.

Так званий, автор добре знав про наше листування з Валерієм Ясиновським і Володимиром Земляним. Також знав і бачив, що вони ці абзаци познімали. І наскільки ж треба бути таким, щоб все-таки відновити цей плагіат в іншому джерелі: Сучасний мас-медійний простір: реалії та перспективи розвитку : матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (12–13 жовтня 2016 р.) [наук. ред. В. М. Каленич]. – Вінниця, 2016. – С. 277–288.

Автор, очевидно, сподівався, що ми не відстежимо це джерело, оскільки чи Мих. Скорик, чи Максим Карась не надіслали нашого, замовленого Максимом Карасем, матеріалу до цього збірника. Цитуємо відповідача чи, пак, себе у матеріалі, так званого, автора і знову без лапок, бо ж це слова іншого автора, тобто – наші і без посилання звідки взято:

Публіцист Матвій Шестопал вважав, що «Літературні кізяки на дорогах історії» – ягоди одного гнітючого українського поля. Страшна і надзвичайно небезпечна динаміка цього заполонення. Вірус фальсифікату історичного жанру в українській літературі добряче таки розмножився. Від фальшування образів – до фальшування епох. Ним заражена практично вся радянська література, яка «оспівувала» історичне минуле України. Соціалістичний реалізм видушував з мистців брехню. Мало кому вдалося пройти по лезу бритви. А коли фальсифікат видає майстер слова (куди подітися – П. Загребельний таки майстер), то це в десятки разів страшніше й небезпечніше. Він маніпулює свідомістю не лише сотнями тисяч, мільйонами рядових, а й творчих громадян держави, які підігрівають цю маніпуляцію, схвалюють, сприяють її розмноженню.

Стаття М. Шестопала написана в той момент, коли Спілка письменників України 1973 року висунула твори Загребельного на найвищу премію – Державну імені Шевченка. Схвальних оцінок його історичних романів було повно. Отже, фальсифікат сприйнято «на ура». Інакше й не могло бути. А шкода. Якби стаття М. Шестопала була надрукована, то, принаймні, не один би майстер і підмайстер історичної прози задумався б: чи варто брати в руки швабру й розмальовувати епохальних постатей і самі епохи, інтерпретуючи їх на власний розсуд; висуваючи особисті далекі чи й зовсім неіснуючі версії, факти, події, розкидаючи цим самим «літературні кізяки». Адже рано чи пізно на кожного з них знайдеться свій Шестопал і проведе паралель між правдою і фальсифікацією.

У своєму матеріалі, так званий, автор не лише вкрав ці абзаци. Є й менші плагіатування. Він уважно прочитав нашу передмову і вибрав з неї все, що хотів видати за своє. Взагалі, треба б уважніше цей та інші матеріали Скорика дослідити на предмет плагіату, в тому числі й його чотирикнижжя. Але, сподіваємося, в даному випадку цього достатньо. Залишимо те на потім.

Звертаю також увагу читачів і на перше речення (початок плагіату), яке в інтерпретації відповідача, чим він любить займатися, не має ніякого логічного смислу. Вийшла повна нісенітниця. Змістив акценти і вийшло тяп-ляп. Порівняйте самостійно.

У матеріалі, так званого, автора, надісланому Володимиру Земляному, в «Списку використаної літератури» є посилання під номером 9 на «Українську літературну газету», але не за той рік і не за той період, а тим більше без зазначення сторінки, не кажучи вже справжнього автора і назву його матеріалу(Українська літературна газета. – 2014. – Листопад-грудень). Насправді мало б ітися про: Забіяка І. Друге життя Матвія Шестопала. Яке воно? До 95-річчя від дня народження //Українська літературна газета. – 2012. – 18 травня. – С. 16. До речі тут сказати, що, посилаючись на себе, відповідач ніколи не помилявся. Зрозуміло, що, так званий, авторце робив свідомо, щоб не можна було знайти справжнє джерело. А в збірнику «Сучасний мас-медійний простір...» на цю газету знято будь-яке посилання.

Згадалося із «Золотого теляти» Іллі Ільфа, як Остап Бендер уночі написав: «Я помню чудное мгновенье, передо мной явилась ты, как мимолетное виденье, как гений чистой красоты». І запитав: «Правда ж, добре? Талановито? І лише на світанку, коли були дописані останні рядки, я згадав, що цей вірш уже написав О. Пушкін. Такий удар від класика! Га?»

Не талановито, а геніально!!!

Так званий, автор також одержав удар від відгуку «Приватизований Шестопал» і через його клептоманію, інакше не вдався б до словесних нечистот на кшталт: «Емоційна полова в лахмітті слова [або Як зводять особисті рахунки кололітературні інтригани]». Хочте вірте, хочте – ні, а Остап Бендер був таки культурнішим і галантнішим, ніж Мих. Скорик. Можливо, тому, що перший «жив» на початку ХХ століття, а другий живе на початку ХХІ століття. Еволюція шулерства і цинізму, що не кажіть, реально спрогресувала.

 

Омар Хайям має рацію

На завершення хочу процитувати слова Омара Хайяма. Вони як бальзам лягли на мою душу, яка легко сходиться з людьми, але дуже важко розходиться з ними. Шкода, що не потрапили вони мені в той критичний момент. «Причина, – пише він, – через яку люди в твоєму житті відвернулися від тебе і просто пішли, іноді не має нічого спільного особисто з тобою. Причина в тому, що сам Бог прибирає їх із твого шляху, тому що саме вони не зможуть іти там, де ти йдеш. Часто люди, які здаються нам необхідними, насправді є перешкодою, зайвим тягарем і гальмом у досягненні мети. Довіряй небесам і будь вдячним за все, що відбувається! Іноді велика втрата – це твоє найбільше придбання!»

Справді були плани разом із Мих. Скориком, але він «правильно» зробив, що вкрав частку тексту, що його вдалося в цьому викрити і він заамбітував і пішов. З Богом! Хоча Мих. Скорик і не вірить в нього. Він вільний від Бога, а, отже, божевільний. Нічого. Прийде час. Повірить. І совість у нього, сподіваємося, прокинеться. Лиш би було не пізно.

В принципі я ніскільки не шкодую про співпрацював із ним. Були цейтнотні ситуації, які спільно вирішувалися з потугами чи легко. Це не така вже й маленька сторінка мого життя, за якою немає чого жалкувати, оскільки вона освячена, насичена конкретними справами. Частина їх відображена у більше, ніж 700 сторінках 11 кеглем формату А5 нашого з відповідачем листування, яке, цілком можливо, колись побачить світ чи в друкованому чи в електронному форматі. А ще сотні світлин, та й відео. А ще барельєф, пам’ятник, стела, підготовка тексів, спільні публікації... Тому всі ті маніпуляції відповідача будуть остаточно розвінчані, хоча, думаємо, й цього достатньо.

Процитуємо ще Скорика із згадуваної його ювілейної статті: «Якщо майбутні дослідники спробують довідатися, як постав у стінах Інституту журналістики в 2012 році барельєф, що увічнює декана журфаку (1955–1957 рр.) М. М. Шестопала, то я їм зроблю підказку: без наших зусиль з Іваном Михайловичем – це важко навіть уявити. Скрізь – і в залученні Українського Фонду культури з його головою Борисом Олійником, і в пошуках скульптора, і в конкретній установці барельєфу, і відкриття його та пам’ятного знаку на інститутській Алеї декана Шестопала – є заслуга Івана Забіяки» (Такі творять ауру нації. – С. 215). Воістину – «и лобза его же предаде!». І що тепер плете цей чоловік? Почитайте після цього ще раз «Емоційну полову...». То хто ж її розсипає?

Розрив із Мих. Скориком я пережив із наслідками: інсульт, швидка, лікарня, крапельниці. Ось що зафіксував, підсумовуючи (ці словазгодом булина ФБ стрічці): «Я не знаю, що відчуває людина, коли її з якихось причин зраджує Батьківщина, очевидно, глибоке розчарування. Але я знаю відчуття, коли зраджують друзі, ті, кому ти довіряв найпотаємніші думки, почуття, про які навіть не знали рідні. Стан такий, що не витримують судини, вони лопаються і настає параліч. Невже друзі можуть бути вбивцями? Виявляється, що так (7 лютого 2017 р.)».

Спасибі, Боже, що ти мене врятував від цього шовкового «друга», прибравши його з мого життя, і дав можливість продовжувати працювати, але вже без нього.

Назад до архіву Версія для друку