Версія для друку

Не забудьте привітати

12 лютого 1932 у місті Сінно Вітебської області (Білорусь) – мабуть вранці – бо таланти, добрі та чуйні люди і народжуються на світанку, як Василь Васильович Яременко - філолог, професор, провідний науковий співробітник університету імені Бориса Грінченка. Правда, про себе у Вікіпедії написав скромно про захоплення: бібліофіл, а ще ж володіє словацькою, польською, німецькою, чеською, старослов'янською мовами.

 

Свого часу, 19743 року я із пошуковим загоном «Прометей» пройшов упродовж трьох років шлях з’єднання С.А. Ковпака – від Путивля до Карпат. Були і в Білорусії – партизанський командир, за яким і нині ридають білоруси, Петро Миронович Машеров проводжав із Хатині до Бреста, а перед цим - сиділи до ранку у готелі «Юність» і співали під гітару пісень. У кожному білоруському селі нас, дітей, в сто раз дбайливіше та гостинніше зустрічали, ані ж українці - в Прикарпатті чи Закарпатті та Сумщині…

 


В.В. Яременко - автор понад 400 наукових праць, а ще – у «Бібліотеці української героїки», де упорядник та автор передмов - історична белетристика Олелька Островського, романи: «Чого не гоїть вогонь» Уласа Самчука, «Патріот» Миколи Лазорського; чотиритомник Василя Симоненка; «Маніфести» і «Конституцію» Пилипа Орлика; «Київську старовину» Гліба Лазаревського; «Всеукраїнську трилогію» Юрія Липи; книгу Федора Вовка про Івана Гончара «Антропологія українського народу». У цій же серії побачили світ маса науково-документальних і художніх праці 

 


Василь Васильович працював у нашому, тоді ще КІНО (Київський інститут народної освіти), ось його розповідь про ті часи: «В інституті зблизився з професором Пільгуком Іваном Івановичем. Битий історією і комуністичною системою, він читав обережні лекції. Постанова ЦК КПУ про «Нариси з історії української літератури» ідеологічною голоблею пройшлася і по ньому. Він запрошував мене після лекцій прогулюватися вулицями Києва. Я довідувався, де денікінськими багнетами був прикінчений Василь Чумак, де жив Антонович, Заньковецька, Лисенко, Грушевський, де на Безаківській була книгарня «Киевской старины» і хто в ній збирався. А згодом розповідав, що в червоному козацтві В. Примакова очолював 19-річним розвідку, тричі переходив денікінський фронт. На його руках помирав смертельно поранений отаман Зелений. У 50-х роках кадри вчених-філологів у педінституті були незмірно потужніші, ніж в університеті: П.К. Волинський, Ф.С. Грім, М.Я. Жовтобрюх, Б.М. Кулик, професори Медушевський, Войтенко, Карлов, Крук. Таких імен не мав університет Шевченка, він уже був «очищений від професури «з націоналістичним душком», і їх переводили до закладу на ранг нижчого за університет - в педінститут імені О.М. Горького».

 


…Свої, чесно і достойно прожиті 86 років, Василь Васильович зустрічає гідно і в творчому запалі: завершує упорядковувати так потрібне для України дванадцятитомне видання про Б. Грінченка. Знаю, що учні, шанувальники творчості, земляки та українці, що цінують слово і літературну творчість, не забудуть Вас щиросердно привітати, а я вдячний долі, що знаюся, та іще за Вами упорядкований «Новий тлумачний словник української мови», яким користуюся з 1999 року. Зичу Вам, пане професоре, довголіття, і щоб мені не кашляли! Душевно!

 

Віктор Жадько

Назад до архіву Версія для друку