На самі іменини…

Часто в українських родинах дитину називали ім'ям святого, якого вшановується в день (чи близько до тієї днини), коли вона з'явилася на світ. І то був Ангел-Охоронець на все життя.

Але доля розпорядилася так, що якраз у День святих іменин, на світанку Дня янгола - св. Онуфрія - в пристосованому під катівню НКВД будинку над Черемошем був разом з іншими в'язнями-гуцулами на третій день гітлерівсько-радянської війни замучений насмерть цей дивовижно обдарований талантами чоловік. Онуфрій Манчук.

На порталі м. Верховина голова Верховинського товариства "Просвіта" ім. Т. Шевченка письменник Василь Нагірняк писав до 115-річчя від дня народження О. Манчука:  

"Господь наділив його світлом українського духу, щедротами ґречного ґазди і неабияким літературним талантом.

Сурми Першої Світової покликали свідомого українця захищати рідний край: служив у армії Головного отамана військ УНР Симона Петлюри, воював у батальйоні Українських Січових Стрільців, вступив у кривавий бій з москалями на Маківці…

Повернувся в гори, оженився і став ґаздувати — "батьки жалували синові на 10 оплотів кішні", то було на чому кутати маржинку — корови, коні, вівці. Біля хати розквітнув пишний сад, саджанці привіз аж із Львівщини. Пристарав велику пасіку на півсотні бджолородин. Працював у кооперативній молочарні "Маслосоюзу", яку пізніше очолив, застановлював на Верховинщині кооперативні спілки. Манчукова ґаздівка славилася на всі гори, а журнал "Сільський господар" поширював мудрість його господарки на всю Галичину.

Ґаздівка процвітала пишним цвітом у парі з просвітницькою діяльністю. Так у 1934 році Манчук збудував власним коштом на своєму ґруні, в урочищі Плаїк, семирічну школу. "Рідною Школою" її називали гуцули, бо там їхні діти вивчали українську мову, а також письмо, історію, географію, арифметику. Поляки хотіли її замкнути, але, мудра голова, Онуфрій категорично заперечив зайдам-чужинцям це робити, сміливо виступив супроти їхніх підлих намірів, бо школа поставлена на його землі, а отже, є його власністю. "Бусурмани" неквапом, та все ж відступили. З часом школа відчиняє двері для маленьких гуцуликів і гуцулочок на присілку Жаб’євський, для чого орендовано у тамтешніх сільських господарів хату.

Онуфрій Манчук був найрозумнішою, найосвіченішою людиною на всю Гуцульщину. У нього в хаті знаходилася у гідному пошанівку велика бібліотека — гори книжок. Перечитав їх усіх, і вже письменним гуцулам став позичати, аби читали більше, тягнулися до світу, мудрості усякі вичитували з тих книжок. До товариства "Просвіта" вступив, як тільки повернувся з фронту. Гуцульська ґаздівка і "Просвіта" були одним цілим, неподільним. Давши лад у господарських клопотах, Онуфрій приходив у хату і сідав за письмовий стіл. Так-так, у нього вдома був письмовий стіл, який змайстрував своїми руками, — і на тому столі каліграфічним почерком виводив на папері спочатку вірші, потому невеликі оповідання, далі — новели з життя горян милозвучною гуцульською мовою мудрих предків.

У вересні 1939-го взяв у руки рідне синьо-жовте знамено й разом зі своїми односельцями пішов стрічати "червоних визволителів"... Коли ті "визволителі" під натиском німців і мадярів утікали з гір, а було це 24 червня 1941 року, Онуфрія Манчука разом з вісьмома ґаздами-гуцулами цілу ніч у Жаб’євській пивниці НКВС по-звірячому катували, а над ранок, у кому ще теплилося життя, — добивали й розстріляли. Один смертник чудом схоронився за пічкою. Син Іван, як уздрів вимордоване тіло батька, що на ньому місця живого не зосталося, мало з розуму не зійшов. Поховали Онуфрія Манчука на церковному подвір’ї, в селі Ільці, — так ховають людей, котрі великими ділами своїми — доброчинними та жертовними — і Богу Святому, і народу прислужились. А син Іван стиснув у грудях біль утрати за дєдем, взяв у руки кріс і пішов у ліс, до наших хлопців. Його повстанці назвали "Білогрудом". Упав "Білогруд" на гуцульську землю, як збанований осінній жовтий лист.

Смерть не забрала із собою пам’ять, як не забрала з собою у домовину і літературну працю Онуфрія Манчука. "Жьиб’ївські новелі" /збірка прози О. Манчука, В.П./ таки побачили світ — у 1992 році, в місті Баффало, Сполучених Штатів Америки, у видавництві "Гуцульщина".

Василь Портяк

Назад до архіву Версія для друку