Світлина з інтернету

Міхо Невдячний

У п'ятницю на позачерговому засіданні Верховної Ради з імовірністю в 99% віце-прем'єром українського уряду буде призначений Міхо Саакашвілі. Я ридаю й душуся від істеричного реготу й думаю: ну і як оце можна прокоментувати?! Хіба за допомогою старого дотепу про українця і граблі:
 
Що каже українець, коли перший раз наступить на граблі?
 
- Ой! Як же боляче!!
 
А коли другий раз наступить на ті самі граблі:
 
- Ооой! Це ж чомусь знову боляче!!!
 
А коли третій раз іде й бачить, що на дорозі лежать граблі:
 
- Ой-йо-йо-йой. Зараз іще раз буде боляче...
 
Тож давайте тезово пройдемося по цих граблях та хто їх підставив і чому на них з таким поспіхом дехто поспішив станцювати гопака (чи сім-сорок?). (Текст вийшов трошки задовгий, тому тут буде лише про граблі, а "хто й чому" напишу пізніше).
 
Якщо вибирати з усіх рис Міхо жорстко лише якусь одну, то я б зупинився на невдячності. Вона ж ніби й не найпомітніша, не про неї складали легенди й не через неї демонізували цю постать, але саме вона залишалася незмінної упродовж цілого життя. І разом з гординею ставала двигуном для більшості його вчинків.
 
Але почнемо з Шеварднадзе. Саакашвілі отримав свій старт у житті виключно завдяки тодішньому міністру закордонних справ СРСР Едуарду Шеварднадзе за протекцією материного брата Темура Аласанії. Той був одним із нечисленних грузинських дипломатів, який і виховував малого Міхо та з часом зумів прилаштувати хлопчика, який планував свою кар'єру виключно в рамках радянської Грузії.
 
Тому він ніколи й ні в чому не підтримав рух за незалежність своєї країни. Для молодого комсомольського активіста розвал Союзу, де він планував блискучу кар'єру в союзному МЗС, став проблемою. 
 
Але в Грузії, як і в решті пострадянських держав, усе пішло не зовсім правильно. Справжнього національного лідера Мераба Коставу (мав честь особисто знати цю епохальну особистість) убили десь так, як за 10 років його друга Вячеслава Чорновола. 
 
Соратник Костави Звіад Гамсахурдія став першим президентом Грузії, але виявився надто невмілим, авторитарним та амбіційним лідером. Менше ніж за рік внаслідок військового заколоту його усунули, а потім і вбили. І весною 1992 року дядечко Едуард очолив уже незалежну країну. Тільки тоді Міхо ризикнув повернутися на Батьківщину, до того навчався в Києві й долею вітчизни, яка потопала в крові, особливо не переймався. При Шеварднадзе, завдяки його покровительству, миттєво зміг заскочити в парламент і доволі успішно розвивати політичну кар'єру. Але гріх гордині там уже розцвів. Почав війну проти свого доброчинця в формі політичних інтриг, шельмування та відвертого тролінгу. Це був перший потужний вияв жорсткої невдячності в його житті.
 
А оскільки Шеварднадзе сам не був ангелом, вів неприйнятну для народу внутрішню політику та опустився навіть до запрошення російських військ для розправи з прихильниками Гамсахурдія, то він скоро отримав потужну опозицію й урешті революцію. Там були різні люди, у більшості з них не все було чисто в минулому й сучасному, але вони були вмілими революціонерами та харизматичними постатями. 
 
Найперше, це Зураб Жванія й Ніно Бурджанадзе. Але сьогодні ми чомусь в усіх викладах історії побачимо новелу про "головного опозиціонера Грузії" Саакашвілі. Він найбільше говорив, а революцію проводили інші. Але він же внаслідок внутрішніх інтриг та при підтримці Жванії посунув Бурджанадзе й присвоїв собі плоди революції. 
 
Коли почав створювати власний авторитарний режим, соратники йому нагадали, що вони його винесли на гребінь хвилі, його ж можуть і занурити до самого дна. Незабаром Жванія загинув при дивних і принизливих обставинах. Хоча все вказувало на явне вбивство, слідства фактично не проводили аж до втечі Саакашвілі з Грузії. 
 
З Бурджанадзе наростив конфлікт і він незабаром витиснув її в непримиренну опозицію. Бурджанадзе невдовзі сама перейшла в розряд антигероїв, коли здійснила різкий крен у бік Москви. Але зрада та знищення своїх соратників, які підняли його до вершин влади - це були другі граблі для тих, хто робили ставку на Саакашвілі.
 
Грузія на час його приходу до влади вже трохи стабілізувалася після кривавих громадянських конфліктів та першого російського вторгнення. Але залишалася надзвичайно бідною й корумпованою країною. Люди ж повірили в революцію й чекали швидких змін. 
 
Саакашвілі отримав дуже хороший поштовх у вірному напрямі від американців та внутрішньої інтелігенції, до яких спершу ще дослухався. З того часу розпочався тріумфальний, хоча й дуже міфологізований період грузинських реформ. У цих реформ був реальний батько Каха Бендукідзе. І була одна дуже корисна для реальних реформаторів річ. Каха говорив про це так: "Саакашвілі - це найкращий дах для реформ". Не реформатор, а саме дах, прикриття. 
 
Міхо відразу почав вводити в Грузії авторитарний політичний режим, але це було щось на зразок європейських "просвітницьких монархій 18-19 століття". Реформатори закривали очі на неприховані тоталітарні замашки лідера, бо він створив умови для швидкого проведення реформ. 
 
Але все закінчилося не через конфлікти в команді, навіть не через російське вторгнення в 2008 році. Крах реформаторського курсу настав, коли Саакашвілі раптом увірував, що він не дах, а батько реформ, яких і сам до кінця не розумів. Самовпевнений павич почав сунути скрізь свого носа, командувати й робити сумнівні кадрові рішення. Після призначення, всупереч волі реформаторського ядра, прем'єром Ніколоза Гілаурі, Каха Бендукідзе й ряд його соратників пішли чи були звільнені, а реформи дуже швидко почали згортатися. Грузія так і залишилася недореформованою. 
 
Це були вже треті граблі для тих, хто робив ставку на Саакашвілі. 
 
Далі потрібний образ реформованої Грузії вже створювали більше за допомогою терору й цензури. У цей час "Фрідом Хауз" публікує звіт, що корупції в Грузії ні трішечки не поменшало в порівнянні з 1990-ми й нульовими роками. Вона скоротилася на нижньому рівні, але розцвіла на "елітарному". Показова майнова ситуація батьків дружини Саакашвілі. Завдяки дочці - першій леді - вони з дуже малозаможних перетворилися на вкрай багате сімейство з колосальними нічим не підтвердженими статками.
 
Після закономірно програних виборів Саакашвілі трохи балансував між Україною, Нідерландами та США. Але реальне застосування йому запропонували лише в Україні. Про його нульові результати в Адміністрації президента Порошенка я вже тут колись детально писав. Зрештою, не справившись ні з чим конкретним, Саакашвілі неочікано для всіх вирішив спробувати себе в Одеській області. 
 
До того він спершу довго відмовлявся від посад в уряді, бо для цього треба було зректися грузинського громадянства. Усе вірив, що до нього зі схиленими головами прийдуть грузини й попросять назад, на трон у Тбілісі. Натомість, там його партія доволі сильно втрачала підтримку, а Іванішвілі виявився не аж таким проросійським, як виглядало раніше. Грузія застабілізувалася без Саакашвілі й він якось раптово зрікся своєї батьківщини. Пізніше він не раз висловлювався про Грузію без належної поваги, а єдиною своєю вітчизною з якогось дива називав лише Україну. 
 
Це й були четверті великі граблі для тих, хто в Грузії робив ставку на Саакашвілі. 
 
Наступні граблі зачепили вже Петра Порошенка. Не знаю, чи він ще вірив, що Саакашвілі зможе себе якось проявити, чи нова посада була чимось на зразок гуманітарної допомоги? Але Саакашвілі в окремо взятій області, яка за всіма параметрами нагадувала його рідну країну, отримав ледь не президентські повноваження. Впливав на всі кадрові призначення, включно з тими, які ніколи не підпадали під сферу впливу голів ОДА. 
 
Слів і піару було багато. Паралельно розвинулася й явна корупція і волюнтаризм. Чи було щось зроблено? Щось було, але менше, ніж у багатьох інших областях, у яких керівники не мали й половини повноважень Саакашвілі. Зрештою, Одещина почала котитися до дна в усіх основних показниках. І тоді Саакашвілі почав те, що вмів робити найкраще - розгорнув справжню війну проти свого доброчинця - Петра Порошенка. 
 
Усе це було до неймовірного брудно й брутально, а рух Саакашвілі перетворився на зборище хуліганів та ксенофобів. Усі деструктивні акції Саакашвілі аплодисментами зустрічали в Москві, а підтримку його діям надавали одіозні олігархи Курченко та Коломойський (з останнім він швидко помирився на фоні спільної ненависті до Порошенка). 
 
Припускаю, що позбавлення Саакашвілі українського громадянства й видворення його з країни не у всьому було досконалим щодо дотримання правових норм. Хоча тема дискусійна - у нас у цій сфері купа правових протиріч. А повернення українського громадянства Саакашвілі тим більше носило волюнтаристський характер і лежало в руслі абсолютно незаконних указів Зеленського на першому етапі. 
 
Його приїзд викликав бурю прогнозів. Усі чекали якоїсь безмежної деструкції, але Міхо ніби заліг на дно - він не знав, як пристосуватися до системи цілковитої концентрації влади в одних руках. Це вже була зовсім інша Україна, без політичного плюралізму в суспільстві. Він не знав, з чого починати й на кого опиратися. Та й цілковита маргіналізація його політичного середовища оптимізму не додавала. Нетипово для себе вів тихі й підкилимові інтриги. З того, що знаю - вибудував ще тісніші контакти з Коломойським і помирився з Аваковим. І раптом виплив у ролі кандидата в віце-прем'єри. 
 
Здається, на стежці появилися нові великі й замашні граблі - цього разу вже для Зеленського. І якщо чесно, цього разу я за всім цим цирком спостерігаю абсолютно без емоцій, лише запасаюся попкорном. Цирк продовжує виставу, на арену вискочив ще один злий клоун. 
 
Та "чума на ваші обидві домівки..."
 
Назад до архіву Версія для друку