МІЙ ВАСИЛЬ ЯРЕМЕНКО

Щойно мав вітальну (роблю це щороку) розмову з Учителем, Вас.Вас.Яременком: 89 сьогодні йому - од народин!!!

- Вітаю!!! ЗДОРОВ'Я!!! Решта... Ви вже все знаєте!!!

- Від сьогоднішнього дня переходжу в інший соціяльний статус: то я був людина похилого віку, однині - вже довгожитель. Саша... Як ти?

- Зробив "Слово", — одказую в слухавку.

- Надішли. Компенсую, - знову жартує Васильович Васильович.

Годиться.

Принагідно згадалося...

У кожної людини бувають ЗНАКИ, що докорінно визначають її долю. З Василем Васильовичем таких було чимало. Тут – бодай декілька (долучуся до багатого поважного товариства – у кожного, кого вчив Василь Яременко, їх, сподіваюсь, так само, набереться – і своїм спогадом). Отож, по суті.

…Липень 1982 року. Вступаю на факультет журналістики Шевченкового університету. Творчий конкурс. Анкета на 77 питань… Співбесіда… Перший іспит, історія, – «відмінно». Наступний – українська мова і література. Приймають: Василь Васильович (література) і пані (не пам’ятаю вже прізвища) екзаменувала мову. Іван Франко, «З вершин і низин». Далі… Сиплю підметами-присудками.. Засипаю префіксами-суфіксами.

«Василю Васильовичу, таке і так хопець розказує», – захоплено екзаменаторка до В.В.Яременка. – «Діти після школи цього не знають!». «Добре», – одказав на те він, вивівши навпроти мого прізвища те саме «добре». Я став… десь… – на самОму вступному іспиті! – «обурюватись». Усе ж, мовляв, роказав…

«Олександре Петровичу, Довженкове ж ім’я маєш… Ти вже студент (тоді була вступна дев’ятибальна система, у кого був високий атестат). Комусь, може, треба буде «п’ять» поставити… Не ти ж один. Бери коньяк. Іди. Святкуй», – привітав Василь Васильович.

Я, пам’ятається, взяв «Грузинський». З Віктором Качулою і Василем Чепурним (в одній кімнаті жили) відсвяткували моє студентство. За два іспити по тому стали студентами й мої друзі..

…Червень 1983-го. Літня сесія. Переходимо на другий курс. 19-20 червня складаємо «историю русской журналистики». Останіій іспит – історія журналістики української, Василя Васильовича, 25 червня. У мене путівка: Саки, санаторій «Полтава», з 21 червня, «горить». Знаходжу Раїсу Дмитрівну, Слободянюк, доцент, РД, ще «ТУ», пресу, нам викладала.

Пояснюю ситуацію.

«Він дуже людяний», – переймається РД – «Сашо, йдіть». Заходимо в сусідню, з 32-ю, авдиторію. 

«Ну, Олександре Петровичу, як і на скільки знаєш?», – розклав Вась-Вась білети. 

Десь-якось ніяковію, знітився. 

«Що там у вас, у Лубнах?». 

"На стіні універсального магазину (тоді ще вулиця Луначарського була, нині Григора Тютюнника) мають відкрити меморіяльну дошку «Тут містилася редакція першої в російській імперії газети українською мовою «Хлібороб», 1905-1907рр.» – бадьоро відкриваю я таємниці. 

Часи непрості були, 1983-го: прєдсєдатєль КҐБ Юрій Андропов (Урія Файнштейн) був нагорі, в партійних «гєнсєках». 
Василь Васильович відкрив заліковку: п’ять екзаменів у мене було «відмінно», Віталій Андрійович, Довгич по «…русской журналистике» поставив «хорошо».

"Ну, Віталій…", - посміхнувя В.Яременко. Вивів своє «відмінно». «Їдь, підлікуйся», – потиснув руку.

…На четвертому курсі, за «антисовєтчину», мене хотіли і мали намір вигнати-викинути з університету. 

Д-р Алла Петрівна Коваль, завідувач нашої кафедри стилістики, Анатолій Григорович Погрібний (царство їм небесне) і Василь Васильович перед «службами» заступили: зостався в університеті.

З 89-го року мав за честь бути разом з Василем Васильовичем в управі Товариства української мови (потому «Просвіта») ім.Тараса Шевченка. І з легкої його руки і того ж таки Анатолія Григоровича став головним редактором у «Слові», 28 років мені тоді було. Золоті були часи!!! І чимало ми таки тоді зробили!!!

…За якийсь час (ми вже тоді розлучилися з Мовчановим відомством) доля звела, близько, знову. Професор Василь Яременко був директор Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень МАУП. Знову поставив мені і газеті плечі. Фінансово, з його подачі, ліг чесний ґрунт. Вікторія Стах (дай їй Бог ЗДОРОВ’Я) допомогла паспортом (я натоді щойно поновлював документи) І ДІЛО пішло!!! «Куди серце лежить – туди й око глядить». І ще зо п’ять добротних матеріялів Василя Яременка лягло на шпальти "Слова". Тоді саме розписався Макс. Стріха, по всіх-усюдах, витягнувши давню статтю в «Слові», ч.4, 1992 року, Анатоля Щербатюка, «Дух крові».

Василь Васильович і тут не подарував ( "Саша… Принеси мені цей «Дух…», – попросив. Я приніс).

«Український фізик і літератор» п.Стріха бреше: «... газета «Слово» надрукувала статтю А.Щербатюка «Дух крові», в якій пропонувалося зашморгнути чи то «московські шиї жидівськими кишками», чи то — «жидівські шиї кишками московськими». Нічого подібного в статті нема. Головне — переконливо збрехати, взявши в лапки власну вигадку, — і читачі повірять в антисемітизм А. Щербатюка. Вражаюча підлість, цинічна брехня, брудні наклепи, хамство і безпардонність», – значив Василь Яременко.

Відкрили ще й нецензурованого Василя Симоненка:

«Задивляюсь у твої зіниці…»

Не так було в ПОЕТА: «Україно! П’ю твої зіниці!».

Аж моторошно стає. І пробирає. До решти!!! Подавав я те все у "Слові", на першій шпальті, у шпіґелі.

Ну, а суди, в Шевченківському районі столиці, там Василь Васильович обстоював українську справу, то окрема тема. На багатьох із них я був. «Міф про український антисемітизм – причина».

І насамкінець. Якоїсь весни в Українському домі виставили документи. Про репресії стосовно українського народу. В катах – Лейзер Каґановіч, Мендель Хатаєвіч… Там доля вкотре звела з Василем Васильовичем.

- Проведи мене трохи, до Хрещатика, – попросив – Східці. Слизота. Десь із годину – поки йшли - говорили.

- Бачиш, у них нині гроші. І немалі. Капітал. І вони - згори.

Василю Васильовичу! ВЧИТЕЛЮ! Складаю доземну шану. Ще живому. Бо багатьох, справжніх, уже нема.

Олександр Сопронюк

Назад до архіву Версія для друку