Версія для друку
Анатолій Григорович Погрібний

Мій Погрібний: дві цяти на спомин

…1986 року, вже на четвертому курсі факультету журналістики, столичного Шевченкового університету, від моїх однокурсників, на мене, там, було – не мало не багато – 33 заяви (на курсі «рисачили» 12 стукачів, у кожній, з чотирьох груп, «старцювало» їх по три). Аллу Петрівну Коваль викликали ТУДИ. 
 
На вашому курсі є Олександр Сопронюк: дуже багато й не туди говорить: отож, або… або... 
 
Професор, доктор філологічних наук, завідувач нашої кафедри стилістики, учитель, вихователь Алла Петрівна Коваль – не відступила, «не здала» (не тулиться до Алли Петрівни це слово, проте семантично воно тут до місця і до часу), зберегла. 
 
Тоді беріть «на поруки»,– сказали ТАМ. Легко сказати: беріть, ще й 15 чоловік треба знайти, аби плечі поставили. Далі було за текстом. Кафедра. Засідання. Позиція. 
 
«Сопронюка не віддам», – сказав тоді Анатолій Погрібний. Василь Васильович, Яременко, так само став за мене (ці мої вчителі були з сусідньої кафедри, історії літератури). Троє «підписантів» уже знайшлося. Потім Погрібний узяв «паяльніка» і «підняв» іще 12.
«Це сьогодні всі дуже розумні стали. А тоді… Це, щоб ти просто знав – що, як і до чого було...» 
 
Вже аж через цілих 15 років, на зустрічі випускників, мені розповів цю історію Юрій Васильович Лисенко, викладав у нас сербсько-хорватську мову і вів семінар з української стилістики, в богемному товаристві Юрко Позаяк.
 
І ЩЕ, коли вже зайшлося (79 сьогодні виповнилося б Анатолієві Григоровичу). Десь із півроку, 2003-го, газету «Слово» і мене, в особі її головного редактора, взяли під нагляд: «топтуни», «слєжка»-«наружка», «прослушка», решта притаманних цьому дійству атрибутів… Тоді, майже щодня, я заходив до письменницької ресторації «Еней». Вабили столи роботи майстра Валентина Жигуліна. Брали за живе сороміцькі пекельні молодиці руки художника Анатолія Базилевича. Сергія, Гальченкова (поважний науковець-шевченкознавець, заступник директора Інституту літератури ім.Тараса Шевченка), дружина – вона тоді там порядкувалаі, давала мені копійку, я, «в «охотку», йшов на вулицю Інститутську, в овочевий, купувати буряк-моркву, часник-цибулю, капусту і всяку іншу городню всячину – інґридієнти, аби їм куховарити. За це мене смачно обідали. 
 
Вже четвертий чи п’ятий день поспіль око брало чоловіка, що одиноко, самотою, сидів у кутку, коло шинквасу. І цього разу, на мої відвідини, він був на «посту». Саме зайшов Сергій Гальченко. Жартували. Я відчував: Сергій ЩОСЬ,"МОЄ", знає. Одначе мені нічого не каже. 
 
– Він, цей дядько, – кивнула Гальченкова половина на «топтуна», – питався за тебе. Чи ти був…
 
Та ясна річ, подумалося мені. За кого ж йому ще питатись…
 
Тут, несподіванкою, Анатолій Григорович. 
 
Сама інтеліґентність. 
 
Гречність. 
 
Такт.
 
Вихованість. 
 
Усе це дошкуляло, по-доброму! Світло од цього й чисто! Було!
 
– Сашо, може, по каві? – запропонував одразу Погрібний.. 
 
Я отетерів. 
 
– Чи по коньяку, грамів по 100? Або ж карафу «білої»? – запалився Вчитель, присідаючи зі мною за одного стола.
 
На це я взагалі очманів: не щодня сам Анатолій Погрібний пропонує тобі коньяк і горілку. Я тоді був «на ямі», три з половиною роки не пробував нічого. І десь про це сьогодні – якщо вже до чесного слова – вельми шкодую: не гріх було б випити з Анатолієм Григоровичем, коли ще така нагода мала випасти – «поседіти» з самим Погрібним. Вона власне й не випала… 
 
За столом пішла бесіда. Розговорилися. 
 
– Сашо, як би Ви подивилися на те, щоб вступити до Спілки? 
 
Я відповів, що в нас є своя Асоціація українських письменників – при її початках, березнем 1997 року, стояли разом з Юрком Покальчуком, «Соломією», Ігорком Римаруком, Олександром Кривенком, Юрком Андруховичем… Там, у Спілці, постійно розколи… Майно… Про все це Василь Рубан писав у своїй статті «Мародери» («Слово», ч.10, 1992). На довершення, зі спілкою газета «Слово» і я, як головний редактор, мав дев’ять судових засідань. Та й назагал: Спілка для мене – райотдєл КҐБ. 
 
Це закрили. 
 
Як-не-як, а спілчанське членство мало великою мірою притлумити-відвернути «конторні розроби». 
 
--Як там у Вас удома? – потурбувався Анатолій Григорович. 
 
--Нещодавно був, – повів і я, зачепив Харківську автостраду Київ-Лубни: Симоненкові Біївці, Лазірки Володимира Підпалого… 
 
– У нас нині такі студенти пішли, що вони може вже й не знають ХТО це такі… – посумував-запечалив Погрібний. 
 
Кутовий «топтун» час по час підіймав на нас очі, намагаючись добрати про що це так довго поважний професор, доктор наук, літературознавець-критик розмовляє з богѐмним (довге, у чорній тасьмі, волосся, шкіряні, «в шпорах», чоботи, джинси), за яким він стежить? Що в них спільного? 
 
Потому разом з Погрібним згадали університетські часи-роки…
 
Початком на його лекціях я писав до нього питальні записки. Анатолій Григорович, тонкий і навдивовижу делікатний, одразу ж позначив один і той сам почерк.
 
Хто? 
 
Я підвівся-зізнався. 
 
Питайте так (Погрібний дозволяв усе: питання, репліки, вільні дискусії). На третьому курсі складали йому іспит з української літератури. Два перших питання я розібрав спокійно. Третій пункт був Павло Тичина, «Золотий Гомін». Іще в школі мама, викладач української літератури в Лісовому технікумі, помалу-потроху віднадила від дурної похабщини про Тичину, на взірець: «луччє з’їсти кирпичину/чим учить Павла Тичину» чи : «На Майдані, коло бані/ спить Тичина в чемодані». Або ж: «Літом я робила в полі/заробила бурячок./А як сніжило надворі я погнала «первачок».
 
Отож, я, студент, відповідав. Він, професор, слухав. 
 
– Гаразд, Сашо. – сказав, перечасувавши. Підсунув до себе відомість і навпроти прізвища Сопронюк вивів «відмінно», не поставивши в заліковку нічого… 
 
– Хочу, аби ви глянули на Тичину глибше, планетарніше, епохальніше. Є два тижні канікул. Час буде. Погортайте-почитайте ще Павла Григоровича. А наступного семестра зайдете, поговоримо.
 
– В «заліковку» оцінку тоді вписали? – вже тут, в «Енеї», глянув на мене Анатолій Григорович примружено. 
 
– Так. Але не я. Покійна Лєна Гарбуз каліґрафічно вивела. 
 
Тоді ж, після сесії, приїхав додому в Лубни, – оповідав я далі Погрібному. – Мама: Ну, що? – колола мене ще з вечора. – Дістав? 
 
Наступного дня, на ранок, зібрала добру сумку, поклавши погорі два томи Павла Тичини і відправила на Полісся (Житомирщина. Радомишль. Переміжжя). До бабусі.
 
По-доброму, злий, з Лубен вибрався лише під вечір. У Радомишлі був дуже пізно – до села автобусів уже не було. Подався в місцевий готель. Ночувати. З Тичиною. Чергова просила, аби не роздягався: було немилосердно холодно. Тож скинув лише кожуха. На столі у неї стояв слоїк, викладений усередині ватою. Там тремтів градусник-термотетр. 
 
– Нащо вата? – спитав у неї. 
 
– Аби не бачити яка температура.
 
Власне вона, температура, мене мало цікавила – до ранку бачився лише з Тичиною. Перший автобус ішов о 5.20. З пасажирів не було нікого. Удвох із водієм ми й поїхали. Мороз стояв лютий, до крові. Й аби було затишній і стояв дух у салоні, зняли задню «сєдушку».
 
Вже Переміжжя. Зайшов до хати. Ввесь білий, морозний.
 
– Ой, мамочко! – сплеснули-вдарили в руки бабуся. 
 
Я мерщій на піч. І зі мною Павло Тичина. Черінь. Теплó. Запашна сушка: яблука, груші, сливи, вишні, зернята гарбузові – одне-друге-третє деко застелили. Направду – як у Бога за пазухою було.
 
Павло Григорович ліг і на душу, і на серце, і на мізки: пішов і «Золотий гомін, і «…Сковорода», і «… наречена йде», і «На майдані», і все-все-все... Дві мамині книжки Павла Тичини ковтнув умент, біжком. З почуттям. Користю. І всіма іншими потрібними на це розкладними атрибутами.
 
«Тичина створив поетичні символи ХХ століття великої образної сили: сонячні кларнети, золотий гомін, космічний оркестр, Ленін-антитхрист, колективізація традицій підрізація, партія веде, похорон друга…» Це науковець Григорій Донець у своїй божественної сили статті «Одіссея Павла Тичини». «УЛГ», ч.5 (167), за 11 березня 2016.
 
Іще перед цим: «Звісно, залежно від періоду, письменник свою епоху де оспівав, як мовив Тарас Шевченко, «без хитрої мови» – щиро й високохудожньо; де описав езоповим словом – іронічно, з підтекстом; де спрощено переказав – на рівні офіційної радянської преси, аж до примітивності. Такі були часи. І таким був поет, котрий, немов бодлерівський альбатрос, так легко і стрімко міг ширяти в небесах, але виглядав смішним і недолугим у натовпі невігласів і дурнів».
 
…Мама зустріла мене спокійно і глибоко, зі своїм високим, тичинівським, розумінням, що за два перемізькі тижні вже стало й моїм.
 
…З Погрібним наговорилися тоді донесхочу – «топтун» у кутку лише очима глипав. Подякувавши Анатолієві Григоровичу за гостину, я вийшов на гору, на 2-ий спілчанський поверх. Сергій Анастасійович, Гальченко, добродушно пожурив: ні чарки не захотів, ні Спілки… Мовчан, Павло Михайлович, що саме нагодився тоді на розмову, посміхнувся: мовляв, це ж таке… Знову ж таки: Спілка письменників, зрозуміла річ, у разі чого могла б добре прислужитися правничим каноном і стати мені у цій справі за надійний тил, тим паче, щонайвищі спілчанські стовпи в усе це були посвячені.
 
Одначе: просто допоміг, Анатолій Григорович Погрібний. Як ЛЮДИНА. Як УЧИТЕЛЬ.
 
Світлина від Олександра Сопронюка.
 
Назад до архіву Версія для друку