Світлина з інтернету

Львів. Грудень 1942

“Краківські вісті 
01.12.1942 

Дім серед саду

Коли одного разу виходила я з будинку УЦК при вул. Личаківській, на сходах зустріла дівчинку років 8-ми. Мала русяве волосся, підстрижене на гривку, бліде інтеліґентне обличчя і ясні очі.

Сиділа, підібравши ноги під себе на колінах держала читанку з першої народної кляси і пальцем водила по образках та буквах.

Що робиш тут, дівчинко? запитала я її.

Чекаю на паню, то обіцяла дати мені щось їсти, наголошуючи по східньо-українськи, поволі відповіла. А оце "собака", водячи пальчиком по буквах, показувала мені. Я вже вмію читати. О, собака ще раз силябізувала за допомогою пальця, прочитала.

Як називаєшся?

Людміла X.

Звідкіля ти тут взялася?

Я, пані, аж з Донбасу. Батько в солдати пішов, а мама... мама вмерла в лікарні.

Очі наплили слізми, уста скривилися до плачу.

А коли ж мама вмерла?

Недавно, тепло ще було.

В кого ж ти тепер живеш?

Досі жила у родички, а вчора вона поїхала. Переночувала мене сусідка, а рано казала йти.

Нахилилась над книжкою і знову стала водити пальцем по образках. На моє питання, чи ходила до школи, заперечила головою, а оцю книжку мама ще дала і читати вчила.

В цій хвилині ввійшла п. Л., яка доповіла мені історію малої. Ідучи до бюра, зустріла її з цією самою книжкою, як жебрала. Книжка в її руках, інтелігентний вираз обличчя і логічні, хоч несмілі відповіді, звернули на неї увагу. Дала їй кусень хліба і казала прийти сюди, бо хоче дати їй щось теплого з’їсти, а потім примістити десь у захисті.

Не знаю тільки, де тут який захист? звернулась до мене.

Український Комітет має дитячий захист при вул. Таборовій.

Я провела п. Л. і малу придніпрянку до її мешкання та підождала поки мала Людміла трохи поживиться. За пів години ми вже були в дорозі до захисту. Людміла зробилась говіркою. Оповідала мені, як приїхала з батьками з Донбасу до Харкова, як мешкала ще з двома родинами в одній невеликій кімнаті, як зимою холодно було в хаті, як часами не було що в рот кинути, як потім виїхала на село до бабуні, і бабуня її охрестила, але про це тільки мама знала. Говорила чистою українською мовою.

А хто ти по народності? кинула я. Подивилась на мене недовірливо допитливим поглядом, хвилинку завагалась і тихо відповіла.

Я українка.

А хто тобі про це казав?

Бабуня і мама.

А як говорили батьки дома?

По російськи, сказала без надуми.

Хто ж тебе навчав по українськи?

В бабуні говорили тільки по українськи.

Ми дійшли до Таборової вулиці. У великому саду, серед овочевих дерев, тонув багато осклений будинок. Перед ним город з городовиною. На подвір’ї лежала біла собака. Коли ми наблизились до фіртки, кинулась на нас, але в ту мить зявилась на сходах якась пані, яка успокоїла собаку. Довідавшись, у чому річ, повела нас у гостинну та закликала управительку.

За кілька хвилин Людміла вже була записана і управителька казала відпровадити її до спальні, а ми залишились у гостинній.

Чи можете ви, Пані Управителько, оповісти мені дещо про цей захист?

Дуже прошу. Цей будинок одержали ми в листопаді 1941 р. Устаткування кімнатне і кухонне, постіль і т. і.дав нам Український Комітет. Тепер маємо 37 дітей, від 7 до 16 років життя. Діти переважно круглі сироти або півсироти, найбільше зі Львова та його околиць, хоч є декілька дівчат і з дальших сторін. А дві дівчинки, крім цієї, що ви привели, маємо зі східньо-українських земель, одна навіть аж з Казахстану, дитина батьків-заточенців. Діти одержали дещо одягу зі Суспільної Опіки УЦК: як черевики, плащі і трохи білля, так що на зиму здебільша вже забезпечені.

А як у вас з харчами? питаю.

Управителька зніяковіла.

Дістаємо на картки, решту додає Український Комітет. Але цього всього замало. Рано даємо дітям каву з хлібом, на обід зупу, а вечором молоко з хлібом. Сподіваємося, що тепер харч дещо покращає, бо Український Комітeт певно має більше харчевих засобів, а він про дітей все дбає.

Які у вас денні заняття?

Маємо правильник. Рано майже всі діти ходять до шкіл: до торговельної 3, до господарської 2, до суспільної опіки 5, решта до народніх. Пополудні переважно вчаться, а трохи часу відводимо їм на розвагу. Може поглянете на наш будинок?

Дуже охоче.

Сходимо вниз. На коридорі висить правильник, в якому по точкам записані заняття на кожну годину. На коридорі зустрічаю дівчинку, яка, як довідуюся, саме чергує. З одної кімнати долітають живі дитячі голоси.

Це наша кімната до науки пояснює моя супровідниця, впроваджуючи мене до невеличкої чистої кімнати.

Два довгі столи, оточені лавками, кілька образів, от і все устаткування. Довкола столів сидять над книжками дівчатка.

Слава Ісусу Христу! здоровлять мене.

Слава на віки Богу.

Моя придніпряночка сидить зі собакою, яку ми бачили на подвірї, посередині кімнати та показує їй у своїй нерозлучній книжці образки. Коли собака, не звертаючи уваги на науку Людміли, байдуже, заспано кладе голову на її коліна, вона з цілою сердитістю вдаряє її по голові.

До мене підходить невеличка Наталка, тримаючи в руках якусь світлину.

О, це моя мама, показує мені.

3 тією знимкою вона цієї ночі спала пояснює управителька. Мама поїхала до Німеччини ще весною і оце вперше дала вістку про себе. Донечка так тішиться, що не хоче зі світлиною розлучатися.

При першому столі діти пишуть задачі, переважно рахункові, поволі, з увагою, часто помагаючи собі язиком. При другому гамірніше, там читання і виучування напамять віршів.

А оце спальня наших сиріт, впроваджує мене управителька до другої кімнати.

Простора саля з 8-ми рівно розставленими ліжками, в кутку шафа, під вікном столик і два крісла.

Хто хоче, то може тут учитися пояснює але діти радше йдуть до учальні.

Коли за кілька хвилин переходимо знову через кімнату, призначену до науки, там уже тихо, бо (як мене інформують) тепер перерва і діти вже в городі.

От таке-то наше життя закінчує чвителька: тверде , сіре, але дає сякий-такий захист нашим бездомним дітям та хоронить їx перед небажаними впливами вулиці.

Виходимо на подвіря. Здалека долітають веселі дитячі голоси, чути відбивання мяча. Сонце вже на обрію. По саду снуються довгі, чорні тіні.

Моя Людміла зі своїм песиком сидить самітно на сходах.

Чому не йдеш бавитися? питаю.

Схилила голову, здвигнула раменами, але нічого не відповіла.

Памятай, як прийду ще раз, щоб я бачила тебе вже при забаві.

Виходжу на вулицю. За мною несеться веселий гамір, а я думаю про свого малого відлюдка-Людмілу, яка мабуть нешвидко зживеться в новому оточенні.

А коли за кілька днів управителька прийшла до Комітету, з задовіллям оповідала, яка з Людміли танцюристка. Весь день так і танцювала, вдоволена з захоплення оточення для свого танцю. Але вдача в неї залишилась горда, а саме вона завжди схильна до самоти.

Невже ж урятовано майбутню артистку? Хто його знає?...

Марта Рідна”

 

Lesya Porut

Назад до архіву Версія для друку