Версія для друку

Додаткова ласка Божа

"ЗДРАСТУЙ, СТРАСНА МОЯ ПУТЬ!"
До 79 річниці від дня народження

Василь СТУС
Церква святої Ірини 
криком кричить із імли, 
мабуть, тобі вже, мій сину, 
зашпори в душу зайшли. 
Мороком горло обгорне, 
ані тобі продихнуть. 
Здрастуй, Бідо моя чорна, 
здрастуй, страсна моя путь! 
Плещуться крила об тугу, 
чим я її розведу? 
Жінку лишив на наругу, 
маму лишив на біду. 
Рідна сестра, як зигзиця, 
б'ється об мури грудьми. 
Господи! Світ не святиться — 
побожеволіли ми. 
Ходить Господь із кадилом — 
чадом безсонних ночей 
щось мене світом водило, 
а не розкрило очей. 
Церква святої Ірини, 
пугач кричить із імли, 
хором ериній нарине 
розпач, усе замалий — 
не нагодує довіку 
геть перехлялих чекань, 
зводиться тихо, як віко, 
шарою шпарою рань.
28 лютого 1972 року

Цей вірш Василь Стус написав у камері слідчого ізолятора КДБ, що знаходився на місці зруйнованого храму святої Ірини. 

Його арештували у самі Різдвяні Свята – 12 січня 72-го, на п’яти день після дня народження і на третій після того, як було зроблено відоме фото у Львові. Там стоять: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять: Стефанія Шабатура, вбрана циганом, Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко


(Калинець і Шабатура будуть заарештовані того ж дня, що й Стус).

«…Бідо моя чорна». Стус знав, що його чекає. Внутрішній рецензент КДБ Арсен Каспрук про його поезію писав:

«Не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. (…) Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер».

Поет перебував у ізоляторі 9 місяців, упродовж яких були написані вірші, що склали збірку «Час творчості». А на волі відтоді, аж до загибелі, прожив усього 8 місяців.

Згадує Василь Овсієнко:

...Якось в останній рік свого земного, ба, шевченківського 47–річного віку, на Уралі, в таборі особливого режиму Кучино, Василь питав при мені глибоко віруючого діда Семена–покутника:

— А що то є чоловікові — народитися на таке велике свято?

— Це додаткова ласка Божа, щастя, — сказав дідо. — Але кому багато дається, з того багато й спитається…

 

Василь Портяк

Назад до архіву Версія для друку