Дід

НА ДЕНЬ ПАМ'ЯТИ 
 
...У те, його передсмертне, літо, у нас на Поліссі, я жав пшеницí. Мама (в Лубнах, на Полтавщині, там жили ми, в місцевому лісовому технікумі викладала історію української літератури, англійську, естетику та етику) якось була просто сказала: маєш усе читати. Отож, я читав. Про запас. Далеко наперед. Цього разу на стерні лежали Гончареві «Прапороносці».
 
Дід приніс мені в гладишці кіслого молока. Десь, видко, чуючи близьку смерть, у якій, уже не було жодного сенсу і жодної потреби, приліг на землю. Щось йому десь у душі боліло. Сказав, що з усіх я йому найдорожчий, щоб читав-учився, бо хоче, щоб «з мене люди були». Взяв Гончара до рук. Гортаючи книжку, наче подивився до тої далекої, Польщі-Угорщини-Німеччинú: «Сину, це не вόйна. Це дитячі ясла…».
 
…Люде, простіть мого хадзяїна, – зупинили бабуся ходу. – Бог простить, – поставило село.
 
-- Удругє простіть.
 
– Бог простить… 
 
-- Треті раз простіть.
 
– Бог… – зарипіли голоси під морозним гуртом. 
 
На мόгілках, уже височіла землею, дідова дома.
 
Труна зайшла на край могили, як сьогодні Україна.
 
Відзнаки я поклав у голові. Ніколи не бачив їх у діда на грудях. Лежали в столі, в шухляді, в невеликих картонових коробках. Поруч, невеличкою горою, були до них документи.
 
– Може б, лишити, хай би були, – все плакала й плакала, без упину, до бабусі, мама.
 
– Ні… Сказав, як не стане його, покласти йому з собою.
 
… Так йому ті ножечки, – голосили в себе далі бабуся, перебираючи руками туфлі – Мо’, взуть йому? (Не мо’на, – сказав хтось, хто розпоряджав похороном) – Господи, де ж та правда?!
 
В ногах дідових і направду жодної, живої, правди не було…
 
Всі в рубцях-шрамах. Вив’язані мітами. Осколками. 
 
Дві контузії, п’ять поранень. Пенсійне посвідчення інваліда В.о.в. другої групи. І 55 рублів «їхньої» пенсії, що її поштарка справно приносила йому до хати. В колгосп, на «їхню» роботу, не ходив. Своє, «там», уже «одробив». Одначе сам ще був добрий, з рудим чубом, груди на 104 сантиметри. Не любив циганів і попів: пустодзвони, так говорив про них. Хоча на покуті, в обох хатах, ікони були, в рушниках. Мав не ледаче серце і вишукану письмову каліграфію.
 
Совєти «забрали-мобілізували» діда Михалá восени 43-го – тоді вже «гребли» всіх покотом. «1-я гвардейская Краснознамённая танковая армия М.Е.Катукова. Отделение разведки». 14 «зеків» і дід. (Сталін знав, що робив: понастворював «украинских фронтов» і повідкривав тюрми). Усе на мовчазних жестах-порухах: ножі-тесаки, фінки. «Зеки» не покинули його жодного разу: в сніг-мороз, болото – в контузіях, рваних ранах – тягнули-несли (дві контузії, п’ять поранень) на собі. Час по час дід надсилав додому фотографічні знімки:
 
«На довгу й незабутню пам’ять дружині Марусині з дочками Талею й Галею і всій сім’ї від мужа, тата, сина й брата М.Т.Кришевича під час перебування в Червоній Армії – Німеччина. 11.08.1945. М.Т.Кришевич».
 
Ніде нема слова війна, ніде жодного спомину про жодну воєнну операцію – «… час перебування в Червоній Армії» – як щось тимчасове в житті. І квит. Тимчасове, в його українському житті. Тепла фотографічна поштівка. Теплою українською мовою. Це була його власна, українська, правда, свій простір – простір духовний, історичний, – що дуже і навсібіч різнилася від правди офіційної, совєтсько-імперської. 
 
Дід Михал повернувся кінцем 45-го. Як я вже значив вище: в контузіях, пораненнях. Лишали в Німеччині – «служити-воювати» далі. З начальством не домовились. Не склалося. Вже вдома (режим не одпустив!), одразу ж, – із вогню та в полум’я: «без передишки», нічого не пояснюючи й не розказуючи, щось придумали, прийшли-забрали і впаяли «дєсятку сталінскіх лагєрєй». Етапом, пішов «на Сібірь», Красноярскій край. Бабусю, після трьох «воєнних» дідових років, запрягли, самотою, до колгоспу ще: вийшло на вісім років. У березні 53-го Сталін пішов на той світ. Дід, «етапами», вернув додому.
 
… Якось, удвох, їхали до нас у Лубни. Через Ївановку (вже минули районову границю) добралися до сусіднього Коростишева. Далі – транзитний автобус Житомир – Полтава. Ходив колись такий. У Києві треба було вийти до кас, перекомпостувати квитки. Всі вийшли. Ми з дідом лишилися в автобусі. Він подав водієві воєнне посвідчення інваліда «В.о.в»:
 
– Я заслужив у вашої влади ваші пільги, то доводьте їх до ладу.
 
– Канєшна, канєшна, – якось «прєдупрідітєльно» понітився водій.
 
Уже в Лубнах, на гостину, завітав до нас татів начальник, головний ветеринарний лікар району Яценко, Василь Сергійович (батя тоді і посадово заступав його, і роботою, кругом оперуючи). Зайшлося про війну. Я у своїй кімнаті – за столом старші люди, гості, батьки-діди. Дорослі розмови – мені ще рано. Проте все чую. Уже від 65-го року, за «царювання» Лєоніда Брєжнєва, стали «празнавать дєнь Побєди». І на «ювілейні» роки – 25-ий, 30-ий – там, «нагорі», ще надумували якісь нагоди – випускали, такі ж, «ювілені» відзнаки.
 
Василеві Сергійовичу чергову вже вручили (тоді саме погодила весна 70-го року), дідові – ще ні.
 
– Та то таке,– просто махнув він рукою. – Цяцькú.
 
Так просто і спокійно. Без пози. Хизування.
 
...Згадалося. Дещо.
 
Назад до архіву Версія для друку