Був тільки Поет

“Очистьмо ж душі і серця, 
Хай наші дні — для Нього канти.”
... Чужина. Ніч. Стоять атланти 
І слухають свого жреця.

Олекса Стефанович. До 48-х роковин смерти

Літературознавець Іван Фізер:

23-го грудня 1970р. в маленькому містечку Бавнд Брук був дивно погідний день. Далеко на небосхилі, де-не-де, блукали білі хмарини, а у виструнчених навколо кладовища тополях дзвеніла тиша, бо “єдино їй дзвеніти біля смерти”.

В той погідний день хоронили (це був день перенесення тлінних останків поета до Бавнд Бруку) Олексу Стефановича, одного із найцікавіших сучасних українських поетів. За труною йшло тільки двоє людей – поет Rubchak та автор цих рядків. Не було тут ні помпезного ритуалу, ні поминальної тризни, ні тих, що в годину смерти інших шукають публічного самоствердження. Перефразовуючи один із його віршів, був тільки Поет, що

“Його смертю налито ущерть,
Його смертю докраю налито,
Заціловано смертю на смерть”.

...І була Вічність.

Олекса Стефанович
КРІЗЬ СМЕРТЬ
Їм північні вітри гудуть,
Їм сніги замітають путь,
А вони ідуть без упину,
А вони без спочину йдуть.
Їм шати залляла кров,
На шмати – їх корогов,
Та кожен, кожен із них
Смертю смерть поборов.
Їм північні вітри гудуть,
Їм сніги замітають путь,
А вони ідуть без упину,
А вони без спочину йдуть.
Прага, 1933

Богдан Бойчук:
Для нас у Нью-Йорку Стефанович був напівздогадною постаттю: всі знали тільки, що він живий і живе у Боффало. Тож відлітаючи 16 грудня, 1965 року до Боффало, щоб віднайти поета, я мав тільки телефон Кобця-Варрави та двох незнаних пань.

Ні Кобець-Варрава, ні ті пані не знали нічого про Стефановича. Але одна з пань дала мені телефон третьої, яка повинна була знати дослівно все у Боффало, якщо не більше. І справді, третя пані знала все: що на розі вулиць Онедей і Філмор є церква св. Миколая, зараз побіч є зелений церковний будиночок, де внизу живе о. Івахів, який притулив на другому поверсі поета Стефановича. Напроти церкви є українська крамничка, де Стефанович любить бувати і купувати сардинки і цигарки: він живе на сардинках і цигарках.

Взявши з летовища таксівку, я поїхав туди. І справді, церква, зелений будиночок і крамничка існували точно так, як моя всезнаюча пані веліла. Зайшов до крамнички, купив дві пачки цигарок і пішов до зеленого будиночка.

Мене попередили в крамничці, щоб не ображався, як Стефанович мене не прийме, бо таке траплялося. Натиснув дзвінок, і послі деякого часу відкрилися двері, а в них з'явилася худа, вище середнього зросту людина, в окулярах, лисіюча, з довгою шиєю і гострим зором. Я сказав, хто я такий, і, на моє велике здивування, він відразу запросив мене до себе.

В нього було декілька кімнат на другому поверсі, але всі вони були майже порожні. Тільки в одній кімнаті була газова пічка для огрівання, столик з книжками і газетами, а в куті — спаковані валізи і скриня. Між нами відразу зав'язалася тепла і щира виміна думок. Стефанович, не зважаючи на наглядну відсутність великої бібліотеки, був детально поінформованою людиною.

Висловлювався про творчість “Шестидесятників”, говорив про деяких поетів Нью-Йоркської Групи, про книжку Юрія Шереха “Не для дітей”, про европейський екзистенціялізм та найновіші прямування европейської теології. Для нього основними силами, які штовхають людство, - це релігія, наука, мистецтво і секс. Сам він ціле життя був роздираний двома силами: поганством і християнством, що, як він твердив, ділили його творчість на дві окремі категорії. Був гостро думаючою людиною і мав тонке відчуття поезії: відразу бачив, де справжнє в поезії, а де фальшиве. Пам'ять в нього була феноменальна, цитував з пам'яті, не тільки свою поезію, а й своїх колеґ. [...]

Отець П. Івахів:
...На новому мешканні не міг п. Стефанович знести гавкання собаки на прив’язі, тому в травні 1969 року знов почав шукати за приміщенням. Мені дуже жаль було почути від поета: «Дозвольте перебути у вас у підвалі, поки не знайду мешкання».

Так не може бути, сказав я собі, і завіз Стефановича до іншої парохіяльної хати; поет радо погодився перебратись туди. День перевозу був назначений на 29.V.1969р. год. 8 вечором. Ярослав Гулик, який зайняв давнє мешкання поета, мав помогти при перевозі.

Поет був точний – і той факт, що о восьмій його не було, і в хаті було темно, занепокоїв п.Гулика, який, заклопотаний, прийшов до мене. Двері знадвору були закриті, господарів не було вдома, на стукіт не було відповіді. Взяли ми з парохіяльного дому драбину, і п.Гулик поліз.

Щоб дістатись до хати, треба було вибити вікно; а я не мав уповноваження лізти до чужої хати, то рішив закликати поліцію, яка відкрила мешкання. Ми застали поета коло стола, роздягненого і похилого. Згодом я покликав амбулянс, і його взяли до шпиталю. Після трьох годин привезли назад і заявили: він здоровий, але недоживлений.

На другий день я почав кликати наших лікарів, але нікого не було. Щойно в понеділок д-р С. Дорошак прйняв Стефановича, встановив його «здоровим, але недоживленим», – але рішив відставити до Маєр Меморіял Шпиталю. Того таки дня о 2-ій годині подзвонила поліція і питала за родиною Стефановича, бо заряд шпиталю хотів відіслати його додому. Тому що не було кому прийняти і доглядати поета, – вони залишили хворого на коридорі.

Щойно рано одна з мед-сестер влаштувала його в більшій кімнаті на кілька осіб. За місяць по точних оглядинах встановлено, що Стефанович мав вилив крови в лобній частині мозку.

...Тепер, через шкоду в мозку, ум поета не працював правильно. При помочі суспільної опіки вдалося влаштувати хворого в домі для старців в Олден, Н.Й.

Я був радий, що людина має приміщення, харч і лікарський догляд. Двадцять п’ятого грудня, 1969 р. зателефонували зі старечого дому, що Стефанович важко хворий. А що він був православного віровизнання, я зараз повідомив до о. М. Павлишина, щоб відвідав хворого і заніс св. Тайни. Він так зробив. 

А 4 січня, 1970 року Стефанович помер. Причина смерти – недомагання серця.

Похорон вібувся 8.І. 1970 р. при великому снігу, прикрому вітрі та морозі…

Олекса Стефанович
МОЛИТВА
О, Ти, що тамо, де Почаїв,
Під небом ставши голубим,
Далеко в простори засяяв 
Золотоглавієм своїм,
О, Найсвятішая, Єдина,
До стіп схиляюся чиїх,
Умилостив свойого Сина,
Щоб від одра її воздвиг!
Прага, 1926


Lesya Porut

Назад до архіву Версія для друку